Нещаслива столиця

Так вийшло, що Києву якось не щастило з мерами. Складно сказати чому, але факт залишається фактом. Вибирати градоначальників киянам було особливо ні з кого. Нещасна столиця завжди із заздрістю дивилася на міста периферії, які не мали ні аналогічного статусу, ні великих бюджетів, але при цьому голосували за куди більш адекватних керівників. Здавалося, Київ мусив би стати вітриною влади, а інші міста — заздрити його блискові. Але сталося якраз навпаки. Кілька обласних центрів відверто перевершили столицю за рівнем благоустрою, тоді як вона поступово перетворювалася на типовий азійський мегаполіс — недоглянутий і хаотичний, що стрімко зростав у широчінь без жодного осмисленого плану.

Олександр Омельченко, який очолював столицю вісім років, запам’ятався дивною реконструкцією Майдану, коли головну площу країни було прикрашено своєрідними архітектурними “шедеврами”. Леонід Черновецький просто знущався з містян, незрозумілим чином примудрившись двічі виграти кампанію. Призначений згори Олександр Попов не запам’ятався нічим, окрім безпорадності під час рекордних снігопадів та репутації, заплямованої розгоном Євромайдану. Віталій Кличко, схоже, так і не збагнув за півтора року де він перебуває і що повинен робити, зате встиг перетворитися на об’єкт глузувань.

На відміну від провінційних мерів усі столичні очільники неодмінно були з якимись ознаками дурнуватості. Омельченко, наприклад, стояв на голові. Черновецький узагалі “ісполнял” майже без перер­ви, за що ввійшов у історію під прізвиськом Космос. Кличко за короткий час устиг відзначитися низкою яскравих висловлювань і надійно закріпив за собою імідж недалекого дуболома. Певна річ, за всім цим цирком займатися благоустроєм міста було просто ніколи. Складалося враження, що Київ завжди розвивався якось сам собою, паралельно зі світом бюрократів та кабінетів. І наслідки такого керування з часом набули, сказати б, візуальної форми.

Весь центр столиці втиканий своєрідними “пам’ятниками корупції”. Так жартома прийнято називати потворні будівлі, зведені невпопад, усупереч усякій логіці. Примітивні хмарочоси, що виросли серед малоповерхової історичної забудови. Кошмарні пластикові коробки торгових центрів, котрі з’явилися замість зруйнованих пам’яток архітектури. Новобудови на місці парків та скверів. Потворні МАФи на будь-якому вільному клаптику землі. Стихійні ринки на сходинках метрополітену. Надбудовані поверхи на старовинних особняках.

Здається, логіка містобудування в столиці від кінця 1990-х полягала тільки в тому, щоб заробити якомога більше грошей тут і зараз. Влада безладно роздавала землі бізнесменам, ті без зволікання знищували історичний вигляд стародавнього міста на догоду легкому ґешефтові. Відтак вулицями міста рідко можна пройти без здригання. Після довгих років будівельного свавілля Київ нагадує сільського жлоба, що раптово розбагатів: несмак, кітч, гламур у пластику. Мало того, не вистачає навіть елементарного благоустрою, що не потребує особливих затрат. Недоглянутим бачиться навіть бульвар Шевченка в самому центрі міста, де досі ростуть старі пірамідальні тополі, а замість газонів — бур’яни та лисини.

Із провінції на столицю часом поглядали зі страхом. Львів, попри хронічну нестачу коштів у бюджеті та економічну кризу, якось тихо й непомітно перетворився на головну вітрину країни, компенсувавши брак коштів компетентністю міських голів та працьовитістю містян. Донецьк, небагатий архітектурою, зробив ставку на благоустрій і до початку подій 2014-го славився в Україні зразковою роботою міської влади та комунальних служб. Вдалося навести відносний порядок у Харкові та Одесі.

За останні 15 років на політичному небосхилі Києва, на жаль, так і не знайшлося кандидата, який зрівнявся б у своєму професіоналізмі з Андрієм Садовим, Олександром Лук’янченком або Едуардом Гурвіцом. Навіть одіозний Геннадій Кернес ви­явився загалом непоганим керівником порівняно з мерами столиці. Високий статус зле пожартував із Києвом. За крісло градоначальника тут билися не так менеджери, як політики — яскраві, балакучі, але безпорадні персонажі без жодного управлінського досвіду, які намагалися брати виборця виключно харизмою.

Така традиція, швидше за все, збережеться й на майбутніх перегонах, призначених на цю осінь. Склад учасників обіцяє чергові яскраві, але безглузді “вибори без вибору”, в яких слабкому нинішньому мерові протистоятимуть іще слабші кандидати. Соцопитування вже сьогодні віддають значну перевагу Віталію Кличку, який може виграти просто за інерцією, через немічність конкурентів. Навіть недавній скандал, пов’язаний з одіозним керівником штабу Кличка Вадимом Столаром, не змінив розстановки сил. Борислав Береза, головною фішкою якого стало закриття горілчаних генделиків, явно не доріс до градоначальника. Загалом недурного свободівця Юрія Левченка тягне до дна рейтинг його партії, який він сам давно переріс. Хронічний невдаха Анатолій Гриценко, схоже, взагалі бере участь у всіх виборах тільки для сміху. Геннадій Корбан, який нещодавно програв вибори в Чернігові, у Києві перемогти тим більше не має шансів, навіть незважаючи на гори гречки, в очікуванні яких уже тремтять столичні пенсіонери.

У жодного з названих кандидатів ані мінімально осмисленого плану розвитку міста, ані професійної команди. Як найчастіше й буває в українській політиці, вибирати електоратові доведеться не програми, а обличчя. Внести інтригу в цей процес зможе хіба що поява кандидатів-великоваговиків, здатних скласти Кличку серйозну конкуренцію. Ходять чутки про наміри балотуватися на столичних перегонах Юлії Тимошенко та Валентина Наливайченка. Їхня поява могла б дати киянам хоч якусь альтернативу, але чи візьмуть вони участь у виборах насправді, поки що велике запитання.

Кличко тим часом зміцнює власні позиції. Анонсоване злиття Блоку Петра Порошенка та УДАРу, по суті, є поглинанням останнього. Суть угоди проста: посаду мера столиці Кличко виміняв за власну партію, яку з такою помпою створював лишень кілька років тому і в яку вклав стільки коштів. При цьому доля однопартійців лідера, очевидно, не турбує. За інформацією Тижня, у частині регіональних організацій УДАРу через таке рішення Віталія Володимировича зріє бунт. Люди, які витратили багато часу на побудову власної політичної кар’єри, фактично залишилися біля розбитого корита. Сьогодні ударівцям у регіонах запропоновано йти на другі ролі до партії Порошенка або забиратися на всі чотири сторони. І влаштовує це аж ніяк не всіх.

Проте виграш самого Кличка від угоди очевидний. На виборах мер дістає додатковий адмінресурс, який з огляду на слабкість конкурентів практично гарантує йому новий термін. Крім того, партії влади, швидше за все, вдасться взяти під повний контроль і міську раду. Хай там як, а гроші на кампанію виділені серйозні, і нас, найімовірніше, чекає черговий атракціон небаченого гречкосійства.

Утім, було б несправедливо нарікати тільки на політиків. Чимало провини в ситуації, що склалася, і самих киян. Журналісти давно вже відзначали своєрідний київський парадокс: попри велику кількість жителів з активною громадянською позицією, які підтримали Майдан, у столиці так і не виникло жодної бодай скількись значущої масової громадської організації, здатної впливати на події в місті й формувати порядок денний. Свавілля забудовників і загальна недоглянутість Києва, засилля МАФів та стихійної торгівлі, земельний дерибан і занедбані парки — все це насамперед наслідок потурання киян, які не можуть сьогодні захистити своє місто та свої права, добровільно віддаючи ініціативу поганим політикам. Містян зазвичай вистачає тільки на дуже локальні виступи на кшталт захисту Гостинного двору.

Отже, доки ця ситуація в столиці не буде змінена руками самих мешканців, не варто очікувати чогось нового і в зовнішньому вигляді Києва. Утім, ця формула правильна не тільки для найбільшого міста України, а й для всієї держави, що потерпає від тих самих проблем.

Денис КАЗАНСЬКИЙ