“Навіщо підставляти себе і свою сім'ю заради України, якій ми не потрібні?”: розповідь жителя Донецька про життя в так званій “ДНР”

“Козиря „зате у нас комуналка дешева“ у „влади“ вже немає”

— Ігорю, що зараз найбільше турбує жителів окупованого Донбасу?

— Бідність. Більшість дуже збідніла, тому що багато підприємств не працює. Шахтарям зарплату платять частинами. А оскільки містоформувальні підприємства — це в основному шахти, в обороті міст відчутна недостача грошової маси.

 

 

 

 — Куди ж діваються російські вливання?

— Вони до народу не доходять. Люди сміються: судячи з того, як товстішає наш Пушилін (а його обличчя вже не поміщається в екран телевізора), він ці гроші просто їсть.

З початком пандемії закрили КПВВ, і пенсіонери тепер не можуть виїхати на “велику землю”, щоб отримати українську пенсію. Є й ті, хто з 2014 року її не отримує. Навіть якщо таких 10−15 відсотків, це немало.

Щоб отримати пенсію, доводиться добиратися через Росію (перевізники надають такі послуги). Навіть молодій здоровій людині фізично витримати майже дві доби в автобусі важко. Що вже говорити про немічних пенсіонерів? До того ж такі вояжі недешеві. 

 

 

 

Моя мама з сусідками раніше наймали автівку та їхали до Маріуполя. Перетнути КПВВ — ті ще випробування. Насилу, але витримували. А зараз сказала: “Та пропади воно, я просто помру десь по дорозі”. Тому більшість нікуди не їздить.

“Деенерівська” пенсія — це копійки. У моєї мами, вона живе недалеко від Донецька, пенсія 5600 рублів (це 2050 гривень), до того ж ходять чутки, що після виборів до Держдуми пенсії зменшать. На такі гроші прожити неможливо. Щоб сходити на ринок, потрібно взяти з собою мінімум дві тисячі.

— Що можна на них купити?

— Напередодні Дня шахтаря ціна кілограма свинини підскочила до п'ятисот рублів. Зараз знизилася до 350−400. Але все одно для більшості це дуже дорого.

Більше цифр вам не назву, оскільки ми часто їздимо в Росію, де ціни на порядок нижчі. Намагаюся купувати там все — будь-які дрібнички, навіть молоко. Причому в найдешевших гуртових мережах “Світлофор” та “Доброцін”. Однак якість продуктів жахлива. Молоко, сир, масло, сири — суцільно замінники. З сиру, який кілька годин полежить на повітрі, виступають крапельки жиру. Натуральну молочну продукцію і в Росії, і у нас знайти нереально. Хіба що на ринку у селян. Всі запитують українські продукти.

— Вони є на полицях магазинів?

— Практично ні. Але все одно шукають.

— Скільки коштує комуналка?

— Нам легше, ми живемо у своєму будинку, тому платимо тільки за воду та світло. З 1 липня Пушилін підвищив тарифи на 17 відсотків: кубометр води коштує 21,2 рубля (7,6 гривні); опалення — 12,51 рубля (4,59 гривні) за квадратний метр протягом всього року; кубометр гарячої води — 65,82 рубля (22,1 гривні); кіловат електроенергії — 1,20−1,63 рубля (44−80 копійок) в залежності від споживання — до 150 кіловатів або більше, кубометр газу — 2,7−3 рубля (0,99−1,10 гривні) — теж залежить від перевищення норми. Зараз знову чекаємо підвищення тарифів. Козиря “зате у нас комуналка дешева” у “влади” вже немає.

“Ви ж зіпсували життя своїм дітям і онукам. І собі зіпсували”

— Напевно люди незадоволені погіршенням якості життя. Нарікання на адресу ватажків “ДНР” чути? Мені розповідали, що в транспорті, де завжди коментували все — від політичних новин до міських пліток, тепер більше мовчать.

— Зрозуміло, ми мовчимо. Нас привчили до цього. Висловлюємося зрідка, і то лише з близькими друзями. І, знаєте, не скажу, що народ нарікає. Деякі знайомі пенсіонери дуже задоволені.

— Чим?

— Не знаю. Їхній головний аргумент: “Зате ми окремо від України”. І все. Повторюють те саме, що й у 2014 році, про “бІндеровцев” і “хунту”. Кажу їм: “Ви ж зіпсували життя своїм дітям і онукам. І собі зіпсували”.

При цьому всі підсвідомо прекрасно розуміють, що живемо-то недобре, що сидимо, як у в'язниці. Але через свою впертість вони думку досі не поміняли. Думаю, що взагалі людина схильна як завгодно аргументувати свою точку зору, навіть помилкову, аби не зізнатися, що була неправа.

— Є ті, хто розкаявся та тепер шкодує, що ходив на референдум і закликав Путіна ввести війська?

— Зовсім небагато. Основна маса все одно вперто стоїть на своєму. Ті, хто розуміє, що тут немає жодних перспектив, плюнули на все й поїхали.

— Ви не збираєтеся їхати?

— Ні. Занадто багато доведеться кинути. Починати з нуля без допомоги, тим більше коли на руках батьки й діти, яким треба допомагати… Краще залишитися тут.

Якби зовсім не було роботи, ми були б змушені виїхати. Але вона поки що є.

— Ви говорите, що “ДНР” — це концтабір. В чому це виявляється?

— Ми закриті. Варимося у власному соку. Тут дихати нічим.

Наприклад, навіть така дрібниця. Стоїш в черзі п'ять-шість годин на кордоні. І коли розумієш, що реально не встигнеш пройти російську митницю, потім ще деенерівську, тобто тобі ночувати у полі, то дивишся із заздрістю на тих, хто в'їжджає в Росію: от вони зараз навіть опівночі спокійно поїдуть додому, в гості, у справах. А ти повинен ночувати у полі (неважливо — зима, весна, літо), тому що у тебе комендантська година, або ж, ризикуючи, пробиратися “городами” й таємними стежками, або платити патрулю, коли тебе зловлять, щоб не забрали у мєнтовку.

 

 

 

 

— Таємні стежки є досі?

— Люди, як таргани, пролізуть всюди. Завжди знайдеться підказувач: “А ось там, якщо повернути праворуч, є стежинка”. Тільки там одні вибоїни, і ти вбиваєш машину. Так що вибір шикарний. Ось чому я й кажу, що у багатьох тут відчуття концтабору.

Кругом усе обвішане бігбордами “Донбас — це Росія”. Ось просто на кожному кроці “ми з Росією навіки”. Забивають голову дітям. У школах тільки російські підручники, тепер вчать історію Росії та “ДНР”.

“За останні два роки людей помітно додалося”

— Люди щиро вірять в те, що Росія забере Донбас? Адже це ніколи не відбудеться.

— Навіть найвпертіші прекрасно це розуміють. Коли починаєш питати їх: “А як же жити? Якщо Росія нас не приймає та ми залишаємося, вибачте, теліпатися між ніг, то яка у нас перспектива?” Відповідають одне й те саме: “Зате ми окремо”.

Більше пояснень немає. Жодних. Мізки дуже якісно промиті російським телевізором. Це, виявляється, справжня зброя. Її, напевно, з часом будуть вивчати.

— Припустимо, що Росія піде з цієї території. Чи зрадіють люди поверненню української влади? Або, як багато хто прогнозує, там може початися партизанський рух?

— Навряд чи. Думаю, ніхто на таке не підпишеться.

Дуже сумно, що вже не віриться, що взагалі сюди колись повернеться Україна.

— У 2014−2015 роках люди масово виїжджали звідти. Потім цей процес призупинився. Зараз відтік населення, за вашими оцінками, є?

— За останні два роки людей помітно додалося.

— Звідки вони взялися?

— Не знаю. Напевно, повернулися. Чи ти живеш в орендованій квартирі, чи у своїй. На дорогах Донецька дуже багато машин, на вулицях багато молоді. І школи не пустують, хоч кажуть, що в невеликих містах їх закривають через недобір “обучающихся” (так у нас тепер називають учнів).

— Росіяни в Донецьк приїжджають на постійне місце проживання?

— В основному військові.

— Наскільки сильно влада тисне на населення?

— Не скажу, що нас прямо пригнічують. Бюджетників — так, примушують то якісь петиції підписувати, то на мітинги ходити, то на концерти. Треба просто вміти поводити себе в окупації.

— І як поводитися?

— Не варто бити себе у груди, виходити на трасу й кричати: “Я щирий українець!” Це нерозумно в наших умовах.

— Молодь, якій 20−30 років, пам'ятає вільне життя при Україні. Як живе це покоління?

— Їм все одно — Росія, Україна. Їм треба думати, де вчитися, як заробляти гроші та утримувати сім'ю, як вижити зараз і як жити далі. Якщо Україна не підтримує тих, хто хоче виїхати на підконтрольну територію, то вони шукають, де є хоч якісь перспективи. І це правильно та природно для молоді будь-якої країни.

Україна нічого тобі не пропонує, значить, доведеться їхати в далеке зарубіжжя або в Росію. Той, кому 28−30 років, повинен здохнути від голоду через те, що він патріот? В Україні тих, хто виїхав у Росію, вважають зрадниками. Проживши майже вісім років в окупації, не скажу, що це зрада. Людина змушена зробити це. По-іншому їй просто не вижити.

Щоб потрапити за кордон, минаючи Україну, людям доводиться робити “деенерівський” та російський паспорти. З українським паспортом в Росії не влаштуєшся ніде. Та й в посольство як підеш без документів? У нас чимало тих, хто їздить відпочивати в Туреччину та інші країни. Купують путівки в Росії та їдуть. Так само вирушають і на заробітки.

 

 

 

 

— Як із медициною? Кажуть, лікарні переповнені ковідними пацієнтами.

— Коли захворів на ковід, пішов до лікаря. Але мені не поставили діагноз пневмонія, лише бронхіт. Я обурився: “У мене усі ознаки ковіду. Ви ж бачите, що я кашляю так, що кишківник вискакує. Відправте мене на тест”. Лікар відповів: “У нас розпорядження давати направлення тільки тим, у кого запалення легенів, тому, вибачте, вас відправити не можу”.

У поліклініках і лікарнях працюють в основному люди похилого віку, яким за 80. У місті, де живе моя мама, немає ані ендокринолога, ані гастроентеролога, ані окуліста. Окуліст приїжджає щосуботи — лише один день приймає пацієнтів у відділенні.

У Донецьку проблему дефіциту кадрів вирішили просто: замість лікарів працюють студенти. Які у них знання, адже викладачів в медінституті раз-два та й усе? Так що з медициною просто катастрофа. Коронавірус тут лютує. Мама каже, що в їхньому селищі ледь встигають ховати.

— Ви розповіли, що там, де вона живе, зовсім немає лікарів. А якщо якісь важкі випадки, що тоді?

— Намагаються потрапити в Донецьку обласну лікарню імені Калініна. Це єдиний варіант для жителів невеликих міст.

— Ліків вистачає?

— Є й російські, й імпортні. Навіть українські завозять. Не знаю як, але слава Богу, що вони є. На початку війни поставляли російські препарати, це була практично крейда. Усі скаржилися: “Вип'єш таблетку від тиску, а толку ніякого”.

Зараз начебто непоганий асортимент. Але все впирається в ціни. Вони у нас вище, ніж в Росії.

До слова, в місті, де живе мама, ціни на все (продукти, медикаменти, побутову хімію) вищі, ніж у Донецьку. Неначе це місто мільйонерів. Не знаю, в чому причина. Може, в Донецьку показово ціни тримають нижче.

“Зараз тут виступають ті артисти, хто в Росії не популярний взагалі”

— Як люди ставляться до Пушиліна? У місцевих пабліках його дуже жорстко висміюють, просто знущаються.

— Про Захарченка не дай боже було сказати щось погане. А над цим усі сміються. Від зовнішнього вигляду до його ініціатив. І це чомусь сходить з рук.

Я взагалі дивуюся. Раніше про Україну нічого хорошого не можна було писати “ВКонтакті”. А зараз проскакує. Але під такими текстами не варто ані лайки ставити, ані коментувати їх. Відчуття, що виловлюють незгодних з “лінією партії”.

 

 

 

 

— Думаю, що це навмисно працює “МГБ”. Ловить на живця.

— Як живуть ті, хто зробив кар'єру в “ДНР”? Ось були ніким, а зараз заступники міністрів, начальники управлінь, депутати.

— Шикарно. У них дуже великі зарплати — 55−60 тисяч.

Ось з'явився “молодіжний парламент ДНР”. Хто це такі? Звідки взялися? Хто їх вибирав? Вони тут же запропонували обкласти податками самозайнятих. Хто-небудь їм може пояснити, що це призведе до чергового витка цін? Потім зрозумів, що спочатку такі ініціативи буде висувати молодь, потім їх підтримають “депутати”. Просто не знають, що придумати. Ось нещодавно “мер” Макіївки закликав дружин не відпускати чоловіків на заробітки в Росію. А як сім'ям жити? Як годувати дітей, збирати їх до школи? Якщо захворів хтось, взагалі катастрофа.

— У донецьких новинах суцільні репортажі про концерти, мітинги, ходи, фестивалі. Не життя, а вічне свято.

— Які ще можуть бути розваги у концтаборі? Але ці дешеві феєрверки й дешеві артисти так жалюгідно виглядають. Раніше Ахметов привозив на відкриття “Донбас Арени” Бейонсе. А зараз тут виступають ті артисти, хто в Росії не популярний взагалі.

— То хоч Кобзон приїжджав на День шахтаря. А цього року Росія прислала якихось третьосортних виконавців, чиї імена ніхто не знає.

— Самі подумайте, яка молодь купить квитки на концерт Сосо Павліашвілі (недавно виступав на Дні міста у Горлівці. — Авт.) або ще на когось? Кому він потрібен? Хіба що, коли в парку співає безплатно, піти послухати. Все одно більше робити нічого.

—  Днями пройшли вибори до Держдуми. На них вперше голосували дончани й луганчани з російськими паспортами. Кремлівські пропагандисти показували щасливих персонажів, що радіють, що їхня мрія нарешті збулася. Хоча насправді, розповідають джерела “ФАКТІВ” в окупації, “картинка” відрізнялася від реальної.

— Влаштували натуральний цирк на дроті. Вони ж самі потім зізналися, що кампанія провалилася.

Оскільки ми часто їздимо в Росію, можу стверджувати, що пропускна здатність їхньої митниці обмежена — півтори тисячі громадян, не більше. Сто тисяч на день фізично неможливо пропустити. Це проста математика. Щоб вивезти десятки тисяч людей на голосування в Ростовську область, треба було просто відкрити кордон для безперешкодного проїзду.

Так що залишається один варіант. У соцмережах є відео, як оператор заходить на сайт і зазначає, що люди проголосували за “Єдину Росію”. Це можливо. Але проїхати…

Зазвичай, коли колони їдуть на Савур-Могилу або на якийсь масштабний за нашими мірками захід, попереду йде машина з супроводом, закликає всіх звільнити трасу. Коли їдуть білі фури російського гумконвою — те ж саме. У перший день голосування, 17 вересня, ми побачили один автобус. А на другий-третій день — жодної колони. Думаю, що “влада” забила на це та ніхто особливо не напружувався.

“Не бачу іншого виходу, окрім як зайти до нас танками”

— Ви їздите в Росію. Як прості росіяни ставляться до жителів Донбасу? Співчувають, розпитують, кажуть, що мріють забрати Донбас, як Крим?

— Вони взагалі нічого не розуміють, оскільки на їхньому телебаченні немає новин про Донбас. Вони не в курсі, що у нас комендантська година та інші “радощі”. Дуже дивуються, коли дізнаються від нас, що в Донецьку повно їхніх військових.

 

 

 

 

— В Україні ж громадянська війна.

— Звісно! Вони не знають, що в боях у 2014−2015 роках брала участь регулярна російська армія. Для них це шок. Ось, здавалося б, ви під боком, ви сусіди, повинні ж хоч щось знати. Ні, по телевізору цього не показують, значить, нічого немає. Знають лише ті, хто сам стежить за ситуацією. Був вражений, що вони взагалі не розуміли, про що я говорю.

— У 2014 році люди страшенно боялися ЗСУ. Зараз також?

— Так. Цієї весни взагалі почалася масова істерія — військові, міліція, пожежники стали дуже серйозно готуватися до наступу ЗСУ. Висолопивши язика, усіх зганяли на збори, готували бомбосховища. Це було просто смішно. Люди прекрасно розуміли, що нічого не буде, і не напружувалися. Вірили лише ті, хто дивиться телевізор. Та й вони потім говорили: “Та навряд чи щось буде”.

— Спочатку “ополченцями” в основному були місцеві маргінали. Зараз хто “захищає” Донбас?

— Зараз в армії та міліції служить багато молоді. Це жахливо. Якщо сюди повернеться українська влада, їхня доля зрозуміла. Тобто люди зіпсували собі все життя. Боляче на це дивитися.

Роботи немає, так що вибір у них невеликий — або шахта, або армія. Якщо відкриваєш свою справу, податкова настільки сильно тисне, що люди просто не витримують пресингу й закривають свій бізнес. Це має масовий характер.

 

 

 

 

— Ні. Донбас не розорений. Жити можна. Хоча, звичайно, це не життя. Але не скажу, що тут прямо попелище. На вулицях повно людей, молодь веселиться, кафе працюють.

— У місцевих теленовинах багато репортажів, які вселяють оптимізм, — то лаву запустили, то новий цех або нову лінію, то підприємства уклали контракти з Європою. Ось воно — світле майбутнє.

— Те, що відкривають перед телекамерами, потім тишком-нишком закривають. Щоби працювало підприємство, необхідна сировина. Де її брати?

— У Росії-матінки.

— У неї що, своїх підприємств немає? Усе класне обладнання вони вивезли у 2015−2016 роках. Що тут залишилося? Що розвивати? Навіщо це все Росії?

Люди похилого віку вмирають, а молодь їде (вивчився на лікаря — поїхав в Росію). Це, по суті, кинута територія. Тому й закликають: “Не відпускайте своїх чоловіків на заробітки”. До того ж зараз зчинили галас, аби ті, хто виїжджає, дітей не залишали дідусям-бабусям. Тобто намагаються якось утримати людей.

— Що повинна, на ваш погляд, зробити Україна, щоб повернути Донбас? Назвіть кілька пунктів.

— Не знаю. Настільки все суперечливо. Якщо раніше я думав, що економічна ізоляція — правильний крок, то з часом зробив висновок, що, може, не треба було це робити. Тому що наші гроші витікають тепер в Росію. Навіщо я везу їх туди? Я із задоволенням віддавав би їх в Україну.

Дуже шкода людей похилого віку. Не платити їм пенсії було неправильно однозначно. На підконтрольній території вважають, що тут усі озолотилися, бо отримують дві пенсії. Це не так. Нереально вижити на ці деенерівські копійки, хоча дуже багато хто живе тільки на них. Середня пенсія в Росії 30 тисяч рублів (основна маса отримує приблизно стільки ж). І що таке п'ять тисяч при божевільних цінах?

 

 

 

 

Добре, якщо у людей похилого віку є родичі. А якщо вони поїхали й ті залишилися самі? Чому нам не можна звідси виїхати? Тому що люди похилого віку тут просто помруть.

Тому не бачу іншого виходу, окрім як зайти до нас танками. Не озиратись на наших західних друзів, на Росію та просто тупо зайти вночі, і все. Навіть якщо при цьому буде зруйнований мій будинок, де ми нещодавно зробили хороший ремонт.

Війна затягнулася. Виходить, що вдертися на нашу територію Росія могла за лічені години й накоїти тут таке, а вийти — знадобляться десятиліття. Нам потрібно дотримуватися міжнародних норм, бути гуманними, необхідна підтримка західних партнерів. Тобто красти, грабувати та вбивати нас можна спокійно, а захищати — не можна.

“Ти зовсім нікому не потрібен. Вісім років викреслено з життя”

— Глухий кут, все більше в цьому переконуюся. Але жертвувати мирним населенням ніхто не наважиться.

— А перестрілки, які тривають вісім років? Нумо порахуймо, скільки загинуло за ці роки та скільки загине за одну ніч. Будуть несумірні цифри.

Потрібен такий президент України, який не побоїться. Але розумію, що його немає.

У 2014 році я приїхав до Києва. Думав, що там кругом висять плакати типу “вставай, страна огромная”. Ні. Все було спокійно. У мене був шок.

— Для більшості людей війни зараз немає, вона десь далеко.

— Хочу сказати, що важко бути патріотом, коли тебе не потребують. Тому, коли деякі люди у вишиванках дорікають нам, що ми зрадники, хочеться запропонувати: “Нумо поміняймося місцями. Просто спробуйте пожити тут хоч недовго”. Ось ви самі звідси, відстежуєте всі події. Але ви за сім років вже віддалилися від нас і теж погано уявляєте, як ми живемо.

— Це правда.

— Зрозумійте, я не хочу смертей. Але їх за одну ніч буде менше, ніж за двадцять років війни. А про людей, які зараз “на підвалах”, хтось згадує? Адже багато хто там сидить не один рік. Толку від того, що ведуть переговори?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

— А що робити тим, хто там сидить? Якими вони вийдуть? Подивіться, що відбувається з нашими, яких обміняли. В якому вони стані? Ми настільки боїмося цього “МГБ”. Тому я шифруюся в соцмережах. І взагалі навіщо підставляти себе та свою сім'ю заради України, якій ти не потрібен? Ось таке питання у мене сьогодні. Хоча сім років тому я думав інакше.

— Тоді була надія, що все швидко закінчиться.

— Чому у нас така образа на Порошенка? Як він міг все, вибачте, прос. ти? Як можна було національний рух, коли люди жертвували життям, перетворити на пшик?

Якою була наша стратегія? Захоплених територій у 2014−2015 роках по суті було зовсім трохи. А потім з деяких населених пунктів наші просто пішли. Чому? Мене це мучить.

Ми часто моталися під час гарячої фази війни. Проїжджали багато міст по обидва боки фронту. Весь час сподівалися, бачачи наших, що вони підуть у наступ. Могли б, здавалося, піти. Та чомусь все зійшло нанівець.

Загалом цій території просто дуже не пощастило.

Вважаю, що Путін зробив дурницю. Якби він не пішов танками, а сказав би: “Проведімо голосування — приєднувати або не приєднувати Донбас”, цей регіон відійшов би легко й швидко, без війни та жертв. Тут за Росію було дуже багато людей. А він почав цю катавасію та сам себе загнав у кут. І нас теж.

Такого концтабору й ворогу не побажаєш. Це повністю закрита територія. Та ще й військові кругом стоять з автоматами. Як інакше це назвати?

Тому людям доводиться пристосовуватися й виживати. Я веду підрахунок, скільки днів ми прожили в окупації. Особливо стає прикро й боляче, коли в Україні свята й паради. Намагаєшся бути лояльним до рідної країни, але розумієш, що ти їй не потрібний. Ти абсолютно нікому не потрібний. Вісім років викреслено з життя. А ми все чекаємо звільнення.

— Але Донбас не можна віддавати Росії. Таку ціну за нього вже заплатили…

— Так вона ніколи в житті нас не забере. Навіщо їй цей головняк? Їй потрібна рана, яку вони будуть колупати своїм корявим пальцем.

Останнім часом якась шалена втома накочує. Не хочеться нічого. Майже вісім років щодня постійний біль. Як це витримати? На що сподіватися? 

Ольга БЕСПЕРСТОВА