Навіщо Путіну ідеологія, або Чому війна не закінчиться завтра

“Зараз режим справді хоче, щоб у нього була ідеологія, але мені важко уявити собі ідеологію, засновану на боротьбі з ЛГБТ і спільними туалетами. На ідеологію це не тягне. Нацизм, комунізм, радикальний іслам — це ідеології. А в чому російська ідеологія?”.

Проблема цього погляду — у застарілості підходів до самого визначення ідеології. Якщо сучасна російська ідеологія не схожа на загальновизнані ідеології комунізму й нацизму, це ще не означає, що її немає взагалі.

На прикладі однієї складової ідеології — пропаганди — я спробую показати, що відмінності між радянською та російською пропагандою геть не означають відсутності останньої.

З одного боку, між радянською та російською пропагандою є чимало спільного. Вони обидві багатоканальні: преса, радіо і телебачення, художні твори, монументальне мистецтво. Нинішня Росія є лідером з маніпуляцій в інтернеті. Також обидві пропаганди масштабні з погляду частоти повідомлень (мінімум щодня, з частими повторами) й кількості цільових аудиторій. Одним словом, і радянська, і російська пропаганда масові.

Але з іншого боку, між змістами цих пропаганд лежить величезна прірва. Радянська пропаганда була взірцем “одного голосу” — від генсека до інструктора останнього райкому. Якщо лінія партії коливалася — то вся й одразу. На жодному майданчику не було місця щонайменшим відхиленням від спущених зверху ЦУ.

Російську пропаганду ведуть прямо протилежно. По-перше, вона замість однієї узгодженої версії найчастіше видає на-гора купу окремих повідомлень, навіть якщо вони прямо суперечать одне одному. Оперативність важливіша за достовірність: перша почута версія запам’ятовується краще. А по-друге, пропагандисти не гребують навіть відверто безглуздими й божевільними тезами, намагаючись досягти максимального емоційного відгуку аудиторії — хай навіть за рахунок прямих фальсифікацій. Наступне викриття брехливості, яке було “ЧП” для радянських пропагандистів, є нормою для російських. Хаотизація інформпростору — стиль праці сучасних росіян.

Якщо підсумувати, радянська пропаганда вірила в те, що може когось у чомусь переконати (бо за нею стояв проєкт справді планетарного масштабу — комунізм). Російська пропаганда намагається довести, що правди не існує і брешуть усі. Росії нічого запропонувати всім аудиторіям одразу, тому вона згодовує кожній, що та хоче почути. Словом, радянська пропаганда легко могла перетворити героя на злочинця і навпаки, однак “розіп’ятий хлопчик” і “літак з несвіжими трупами на борту” — це для неї було б занадто.

Ці відмінності у формі й методах призвели до того, що десятиліттями аналітики й політики на Заході взагалі відмовлялися визнавати наявність у Росії пропаганди. І лише після вторгнення в Україну 2014 року щось почало мінятися. Того ж року вийшла книга Пітера Померанцева “Ніщо не правда і все можливо”, а 2016-го — спеціальна доповідь RAND Corporation “Пожежний шланг з потоками брехні”, у якій нарешті проаналізувади зазначені вище риси російської пропаганди.

Отже, хоч сучасна російська пропаганда і вкрай відрізняється від старої радянської, вона все одно існує і виконує свої функції. А це означає, що і сучасна російська ідеологія теж можлива, навіть якщо вона буде геть не схожа на стару радянську. І я стверджую, що така ідеологія є.

Від авторитаризму до тоталітаризму

Не злічити кількості списів, зламаних у дебатах навколо визначення російського політичного ладу. Хтось зробив цілу кар’єру на просуванні термінів на кшталт “гібридного режиму”, більшість, однак, просто вибирала між авторитаризмом і тоталітаризмом. Не претендуючи на лаври теоретика політичних студій, вкажу на найважливішу, як на мене, відмінність між цими режимами.

Авторитаризм базується на максимальному відділенні влади від народу й зосередженні її в руках автократа. За це верхівка не втручається в рядові справи населення. Суспільний договір “ви не заважаєте нам правити, ми не заважаємо вам жити” не ідеальний, але дієвий, а тому дуже поширений у світі. Чимало людей абсолютно добровільно відмовляються від обов’язків, накладених демократією, і зосереджуються на приватному житті. Владі ж вигідна деполітизація населення, тому масові заходи якщо й проводять, то без запалу, а найнята масовка завжди бажаніша за щирих прихильників. Десятиліття стрімкого збагачення росіян через зростання цін на нафту допомогли закріпити цей договір у Росії.

Тоталітаризм, навпаки, пронизує собою всі сфери життя, політизує їх. За авторитаризму достатньо було бути не проти, тоталітаризм вимагає бути за. Пасивну позицію прирівнюють до підтримки ворогів. Доноси стають громадською чеснотою, недонесення — злочином. Не лише голосування чи мітинги, але колір одягу, улюблений бар, музика в навушниках чи навіть сторона у відеогрі — усе стає політичним висловлюванням, а отже, потрапляє у фокус державного нагляду. Якщо до 2022 року теоретики сперечалися, чи заступив тоталітаризм у Росії місце авторитаризму, то сьогодні відповідь однозначна: Російська Федерація — тоталітарна країна. І хай арифметична кількість репресій у ній менша, ніж у сталінському СРСР чи нацистській Німеччині, суть від цього не міняється.

Тож навіщо Путіну ідеологія?

За авторитаризму цілісна ідеологія не обов’язкова, а то й відверто зайва. Влада самодостатня, населення деполітизоване, а отже, держава не потребує додаткових інструментів мобілізації суспільства. Нічого, крім стандартного “патріотизму” чи “суверенітету”, не пропагують у державних медіа. Лояльність особисто до диктатора цілковито заміняє прихильність до якоїсь ідеї.

І в добу авторитаризму путінізм справді не виходив за ці межі. Герб Московії, прапор Російської імперії, гімн для балансу Путін повернув радянський. Єдина справжня ідеологічна складова режиму — культ перемоги у Другій світовій війні. Однак навіть георгіївські стрічечки з 2005 року не означали ідеологічного повороту. І знаменита Мюнхенська промова 2007 року ґрунтувалася більше на класичній геополітиці з її балансом сил і сферами інтересів, ніж на якійсь ідеології. У ній нема прикметника “русский” і лише раз мова зайшла про цінності, до того ж демократичні. Навіть знаменитий “русский мир”, що 2008 року вперше потрапив до Концепції зовнішньої політики Росії, означав тоді винятково російську діаспору, а не якусь цивілізаційну сутність.

Простіше кажучи, усе зводилося до культу особи: є Путін — є Росія.

Криза 2011—2012 років означала кінець загравання з “гібридністю” й розбудову “справжнього” авторитаризму, а вторгнення в Крим відкрило шлях до тоталітаризму. А з ним і до справжньої ідеологізації суспільства. З 2011 року в президентському дискурсі прописалися “традиційні цінності”. У 2013 році в посланні Федеральним зборам Путін оголосив себе консерватором. Того самого року із законом проти “пропаганди гомосексуалізму” в Росії почалася державна гомофобія. Культ перемоги почав перетворюватися на побєдобєсіє: з 2012 року зафорсився мем “деды воевали”, з 2014-го — “можем повторить”. Також 2014 року Кремль віджав у суспільства “Бессмертный полк” і запровадив перші закони проти “реабілітації нацизму”. Ну а те, як з 2022 року Росія стрімко перетворилася на антиутопію, ви і самі добре знаєте — мілітаризація дитячих садочків, єдиний підручник з історії в школі, “основи російської державності” у вишах.

Тож навіщо все це Росії і що до цього Україні?

Відповідь проста — Кремль більше не може покладатися на лояльність росіян особисто до Путіна. З кожним роком більшає молодих людей, для яких Путін не рятівник від “лихих 90-х” і не причина збагачення в нульових, а гальмо на шляху до нормального життя. Діти майже не підпадають під вплив телевізійної пропаганди, а наявність у молоді опозиційних настроїв мусили визнати навіть у Кремлі.

Та й серед звичайного глибинного народу середнього віку шириться незадоволення: кримський ефект вичерпався, а проблеми навалюються — фактичний дохід не росте десятиліття, а інфляція не спить. Нарешті, пандемія 2020 року призвела до непомітної назовні, але потужної кризи еліт, унаслідок якої Путін відмовився від ідеї наступника, обнулив конституцію та зібрався керувати довічно.

Так ось саме для того, щоб знову згуртувати народ навколо влади, Кремлю і довелося перейти до пошуку об’єднавчої ідеології. А відколи Київ не взяли за три дні й зрозуміли, що війна надовго, тотальна ідеологізація стала невідворотною. Дійсно, важко вмовити одну частину народу вмирати, а іншу — затягувати паски за яхту Абрамовича. Потрібно мотивувати захистом їхніх традиційних задів від зазіхань розпусного Заходу. Тобто дати ідеологію. А ідеологізація = мобілізація.

Сьогодні можна стверджувати, що така ідеологія є (а називати її рашизмом чи ні — справа смаку). В основі лежить твердження про Росію як окрему державу-цивілізацію, яка стоїть на трьох стовпах: самодержавство (авторитарний державний лад є традиційним й оптимальним), імперіалізм (“кордони Росії ніде не закінчуються”) і традиціоналізм (відмова від т.зв. західних цінностей і прав людини на користь домострою). “Окремішність” російської цивілізації виправдовує всі збочення її розвитку, а “рівноправність” із Заходом і Китаєм — претензії на місце у клубі наддержав.

Типовому росіянину казатимуть, що він живе у найкращій країні у світі, а решта їй заздрять, ненавидять і намагаються знищити. Тому Росія змушена завдавати превентивних ударів по сусідах, щоб цього не зробили країни НАТО. І взагалі, Москва не захоплює чужого, а повертає своє. І розстрілів у Катині не було, як не було їх і в Бучі. А померти на війні не страшно, краще вже так, ніж від пиятики. А щоб впливу цієї ідеології не зміг уникнути ніхто, усе життя росіянина, від дитячого садочка до військкомату, будуть супроводжувати “політруки 2.0”.

Важко передбачити, чи дасть це все очікуваний ефект. Можливо, все закінчиться відродженням двомислення за пізньорадянським зразком, а можливо — і спалахом справжнього ентузіазму ранніх радянських часів. Одне можна сказати точно — якщо Кремль розгорнув машину тотальної ідеологізації, то там не вірять, що війна закінчиться швидко, і готуються до тривалого протистояння. Доктрину обложеної фортеці просто так не вводять, бо вхід — рубль, а вихід — два.

Отже, в їхніх очах ця війна надовго. А Путін — як Ленін — узагалі назавжди.

P.S. Немає нічого нового під небесами. У 1890 році Олексій Жемчужников уже іронізував з надміру духовності й патріотизму в російській владі:

“Свершив поход на нигилизм

И осмотрясь не без злорадства,

Вдались они в патриотизм

И принялись за казнокрадство”.

Як бачимо, змінилося з тих пір небагато.