Націоналізація облгазів: міф чи реальність

На початку березня компанія припинила транспортування газу на об’єкти “Донецьктеплокомуненерго” через велику заборгованість перед “Нафтогазом”, що спровокувало хвилю обурення громадян.

Дослідження апарату РНБО з’ясувало, що власниками “Донецькоблгазу” є дві гонконгські компанії, щодо яких буде проведена перевірка. І в разі виявлення порушень компанію планують повернути до державної сфери управління.

Крім того, “газові” експерти прогнозують, що в подальшому “санкційна націоналізація” РНБО може торкнутися і облгазів з групи РГК олігарха Дмитра Фірташа.

Чи зможе уряд націоналізувати облгази та чи буде це вдалим кроком?!

“Зелене світло” на початок приватизації облгазів Фірташ отримав ще за часів президентства Віктора Ющенка.

А за часів біглого президента Віктора Януковича експансія газової труби тільки зросла. Державні труби, якими забезпечується постачання газу до споживачів, були передані у безоплатне користування облгазів групи РГК.

Через це скандальне рішення держава тоді втратила близько 930 млн грн.

Як результат, олігарх наразі контролює близько 70% великих газорозподільних підприємств України, які здійснюють як збут, так і розподіл газу.

Легітимність проведеної приватизації, звичайно, викликає у суспільства більш ніж обґрунтовані сумніви. Адже купівлю державного майна задарма навряд чи можна назвати інакше як крадіжкою.

Однак, не дивлячись на це, саме про “націоналізацію облгазів” ми б говорити не радили.

Націоналізація — це складний процес повернення в державну власність приватних об’єктів, у тому числі раніше приватизованих, з метою їх подальшого використання з урахуванням реалізації національних інтересів.

Це повернення може означати як примусове, так і компромісне вилучення об’єктів у їх власників: викуп, банкрутство, добровільна передача, придбання контрольного пакета акцій, за рішенням суду тощо.

На сьогодні термін “націоналізація” більше використовується як маркетинговий трюк, і до кінця не зрозуміло, що провладні спікери та експерти в нього вкладають.

Адже у нас й досі відсутнє законодавство, яке б передбачало цілі та порядок проведення націоналізації.

При цьому, за Основним законом держави однозначно зрозуміло, що виплати компенсації за “націоналізовані” активи навряд чи вдасться уникнути.

І це не кажучи про репутаційну шкоду перед інвесторами, яку наносять країні терміни “націоналізація”, “реприватизація” і т.д, що все частіше лунають останнім часом та стають схожими на радянське гасло “грабуй пограбоване”.

Тому, нам все ж таки хочеться вірити, що “націоналізація”, як маркетинговий трюк забудеться, а газовий виклик держава подолає цивілізованим шляхом.

Так, альтернативою націоналізації може бути:

Розірвання з облгазами договорів експлуатації газових труб, анулювання їх ліцензії та визначення іншого суб’єкта господарювання, який здійснюватиме розподіл газу.

Газорозподільчі мережі — основна цінність облгазу. На підставі укладених у 2012 році договорів вони користуються ними безкоштовно.

Держава на будь-якому етапі може ініціювати процес розірвання цих договорів і передати газові мережі у користування та на баланс іншому суб’єкту господарювання — комунальному чи приватному підприємству, або державній компанії, наприклад, тому самому “Нафтогазу”.

Проте якщо обирати між комунальною та державною компанією, то краще, щоб газорозподільчі мережі були у віданні саме місцевої влади.

Тому, що вони ближче до громади, відповідно вони перебувають під більшим публічним та репутаційним тиском з її боку та краще відчувають потреби регіону.

Проте важливо, щоб представники місцевої влади були професійними та мали нульову толерантність до корупції.

Адже про зловживання комунальних підприємств ми знаємо не менше, а то й більше ніж про оборудки олігархів.

Але в будь-якому випадку зі своєї місцевої влади громадянам завжди “спитати” простіше ніж з віденського олігарха або столичного міністра.

Також сама по собі передача газорозподільних мереж у користування “Нафтогазу” — є небезпечним кроком.

На сьогодні “Нафтогаз” має ознаки монополіста на інших газових ринках. І ми не можемо бути впевненими в тому, що в майбутньому він не поводитиме себе так як і облгази Фірташа, або навіть й гірше.

Адже він такий самий суб’єкт господарювання, який може зловживати своїм монопольним становищем.

НКРЕКП, зі свого боку, як регулятор ринку, має повноваження “забрати” ліцензію в облгазу, який порушує вимоги законодавства.

Після анулювання ліцензії, аналогічна може бути видана іншому суб’єкту господарювання, який візьме на себе функцію розподілу газу у певному регіоні та якому будуть передані відповідні мережі.

Також, цю функцію може виконувати і приватна компанія. За умови врахування попередніх помилок, встановлення вимог щодо прозорості структури власності, бездоганної ділової репутації топ-менеджменту, побудови ефективної системи контролю за діяльністю природного монополіста та забезпечення відкритості процесу витрачання останнім коштів — приватний власник буде не гірше, а той краще надавати населенню послуги.

Примусовий поділ в антимонопольному процесі.

Українське антимонопольне законодавство має чимало механізмів впливу на монополістів, у тому числі арсенал штрафів і обмежень. Але найпотужнішим важелем в даному випадку може бути застосування такого методу боротьби з монополіями, як примусовий поділ.

Його суть полягає в створенні на місці монополіста кількох чи навіть низки компаній, у результаті чого створюється конкурентне середовище, а існування компанії монополіста припиняється. Фактично йдеться про примусову реорганізацію шляхом поділу.

У 2015 році хоч і відбулося юридичне відокремлення господарської діяльності з постачання природного газу від господарської діяльності з його розподілу. Проте фактично природні монополісти (обл- і міськгази) просто виокремили зі свого складу підприємства — газзбути (постачальників газу), які в результаті мають тих самих кінцевих власників, що і облгази.

І кожен споживач все одно залежав як від облгазу, що “відповідає” за трубу, так і від його ж газопостачальної компанії.

Це створювало площину для зловживань. Коли споживач, виявивши бажання замінити постачальника на не пов’язану з облгазом компанію, стикався з купою перешкод, навіть до повного відключення від газопостачання.

Одним із можливих кроків до зменшення монопольного впливу облгазів, демонополізації ринку постачання газу та реалізації права споживачів на вільний вибір постачальника може бути застосування примусового поділу, а саме не формальне, а повноцінне розірвання зв’язку між облгазами та газзбутами, що під силу саме Антимонопольному комітету.

Можливі й інші варіанти подолання газового виклику, з яким зіткнулася Україна, ставши на правильний шлях лібералізації галузі та побудови здорових ринкових відносин.

І хоча, можливо, хтось з вас скаже, що описані нами варіанти також можуть підпадати під визначення “націоналізація”, проте ми не поділяємо такої думки, через те, що вони мають регламентовані законом процедури та інші визначені на нормативному рівні дефініції.

Методи досягнення мети так само важливі, як і сам результат. А обраний стейкхолдерами варіант комунікації безпосередньо впливає на якість цього результату.

Тому, нам немає необхідності говорити про націоналізацію. Адже ми маємо в арсеналі достатньо законних інструментів, що обійдуться платникам податків дешевше, а здобутки від їх застосування матимуть більш тривалий ефект.

Тетяна СИМОНЕНКО, фахівець з питань антимонопольної діяльності комунікаційної платформи “Ліга антитрасту”