Наступ на демократію

І все ж політичні лідери її двох провідних партій не можуть дійти згоди щодо того, як розслідувати інцидент, ба навіть чи розслідувати його взагалі. 6 січня управління директора Національної розвідки зробило вражаючий і безпрецедентний крок: опублікувало розсекречену версію таємного розслідування, про яке раніше поінформували Барака Обаму та Дональда Трампа. Спільнота американських спецслужб дійшла висновку, що розвідслужби іноземної країни зламували поштові акаунти й комп’ютери топових посадовців, задіяних у президентській кампанії 2016 року (якщо конкретніше, то Національного комітету Демократичної партії США), й оприлюднювали більшу частину викраденої інформації через WikiLeaks. Ті самі ворожі сили дістали доступ до комп’ютерних систем кількох виборчих комісій місцевого рівня та рівня штату (але не до систем підрахунку голосів) і поширювали дезінформацію та пропаганду серед американської аудиторії через широкий перелік організацій-“вивісок”, телеканалів і тролів у соцмережах. Таким чином вони намагалися вплинути на результати виборів і підірвати “ліберально-демократичний устрій під проводом США”.

У недвозначному й приголомшливому спільному звіті ЦРУ, ФБР та Агентства національної безпеки США заявлено, що це не злочин “із невідомим виконавцем”. Розсекречена його частина не оприлюднює джерел чи свідчень, на яких будуються висновки, але в ній написано: керівники американських спецслужб “майже напевне” знають, хто лиходій. “Російський президент Владімір Путін наказав провести кампанію [...] з метою підриву громадської довіри до демократичного процесу в США, очорнення Клінтон та обмеження її шансів на обрання й потенційне президентство, — повідомлено у звіті. — Відтак ми вважаємо, що Путін та російський уряд виробили однозначну прихильність до новообраного президента Трампа”.

Ця історія шокує не тим, що наводить чіткі докази успішності Росії у впливі на результати виборів у США (5 січня у Washington Post вийшов репортаж про підслухані американськими шпигунами радісні розмови російських вищих чинів про перемогу Трампа). Вона тривожна тому, що політичні лідери двох американських партій не змогли об’єднатися задля захисту своєї країни.

Та найбільше непокоїть реакція Трампа. Він сприймає злам комп’ютерів Демократичної партії та осіб на кшталт керівника президентської кампанії Клінтон Джона Подести не так у дусі “невідомо, хто зробив”, як у дусі “яка взагалі різниця”. Низкою зневажливих твітів він висловив сумнів в американських розвідслужбах: припустив, що ті надто некомпетентні, аби знати, чи справді винуватити слід Росію (згадав, що вони кілька разів не спромоглися знайти іракську зброю масового знищення). В інтерв’ю для The New York Times незадовго до брифінгу, який для нього провели представники розвідки, Трамп назвав розслідування “політичним полюванням на відьом”, спрямованим проти нього. Він закликав Америку “жити далі”, а не накладати на Росію санкції, а в заяві після брифінгу намагався переключити увагу з Москви на інші речі. “Росія, Китай, ще деякі країни, групи й люди ззовні постійно намагаються пробити кіберінфраструктуру наших урядових установ, бізнесу та організацій”, — сказав Трамп. І пообіцяв, що, сівши у крісло президента, призначить команду, яка відповідатиме за розробку плану боротьби з кібер­атаками. Деталі плану зберігатимуть у таємниці, аби не допомагати ворогам.

Республіканці й демократи в Конгресі здебільшого утримувалися від критики своїх розвідслужб, але в іншому не змогли виступити об’єднаним фронтом. Аби найкраще зрозуміти цю дивну ситуацію, варто звернутися до світу кримінального права. Коли доводять злочин, правоохоронці та прокурори знають, що мають зважувати три ключові елементи.

Перший: необхідно довести, що підозрюваний мав інструменти скоєння злочину. Тут суперечок не виникає. Хакерські злами — дуже поширений інструмент; багато країн цілком небезпідставно зазнають звинувачень у кібершпигунстві.

Другий елемент у кримінальному переслідуванні — можливість. Розслідуваний зараз випадок дає можливості як для Трампа, так і для республіканців у Конгресі. Новообраний президент і його майбутні колеги в Капітолії можуть не погоджуватися в тому, чи стоїть за хакерськими атаками на опонентів Росія (провідні республіканці, як-от спікер нижньої палати Конгресу Пол Раян, кажуть, що, очевидно, Росія винна, і засуджують “будь-яке зовнішнє втручання в наші вибори”). Але коли доходить до пояснень того, як саме хакерам настільки легко вдавалося зламувати пошту, Трамп і провідні республіканці наввипередки звинувачують демократів у тому, що останні дозволили собі стати жертвами.
Аби ця критика не звучала голослівно, Трамп зацитував Джуліана Ассанжа, австралійського засновника WikiLeaks. В одному зі своїх твітів новообраний президент США заявив: “Джуліан Ассанж сказав, що “Подесту міг хакнути 14-річний пацан; чому Нацкомітет демократів такий легковажний?” А ще сказав, що росіяни інформації йому не давали!”.

В унісон із багатьма своїми колегами з Конгресу вигадливими формулюваннями заговорив голова Комітету закордонних справ Палати представників Ед Ройс (конгресмен від Каліфорнії). У своїй заяві він засудив Росію за викрадення інформації під час виборів, а відтак переключився на звинувачення слабкого Обами в тому, що він створив можливість для зловживань.

“Цей звіт підтверджує те, що ми вже знаємо: акт агресії Владіміра Путіна становить серйозні загрози життєво важливим інтересам США. Відповідь Адміністрації Обами путінській машині пропаганди була слабкою і неефективною в Східній Європі, а тепер ми платимо ціну за це вдома”, — заявив Ройс. І для певності додав: у звіті не зазначено доказів того, що “російське втручання якось вплинуло на голосування та підрахунок голосів. Дональд Трамп виграв”.

Але справжній розкол у політичному класі зумовлений третім елементом кримінального розслідування — мотивом. Усі сварки й суперечки в республіканців між собою та між республіканцями й демократами зводяться до одного: багато впливових гравців в американській політиці не можуть зважитись і замислитися над значно болючішим питанням — чому ці хакерські атаки взагалі були?

Тут автори звіту розвідслужб слів не добирають. Згідно з документом російський уряд керувався таким мотивом: допомогти Трампу виграти. “Путін, найімовірніше, хотів дискредитувати держсекретаря Клінтон, бо від 2011 року публічно звинувачує її в розпалюванні масових протестів наприкінці 2011-го та на початку 2012-го, а також ображається за коментарі, які, швидше за все, вважає зневажливими стосовно себе”, — сказано в оприлюдненій частині звіту.

Що ж стосується Трампа, то Путін (як зазначено у звіті) публічно хвалив прагнення того працювати з Росією, а “прокремлівські гравці позитивно відгукувалися про, на їхню думку, дружню до РФ позицію Трампа стосовно Сирії та України. Путін публічно протиставляв підхід новообраного президента до Росії “агресивній риториці” Клінтон”.

І це ще не все. В офіційному Вашингтоні не перший місяць ходять чутки про різні інструменти впливу на Трампа, що можуть перебувати в руках Росії чи представників її інтересів. Звіт розвідки не проливає світла на це питання безпосередньо. Але в ньому є один цікавий абзац: “У Путіна багато позитивного досвіду роботи із західними політичними лідерами, чиї бізнес-інтереси спонукали їх до співпраці з Росією, як-от із колишнім прем’єром Італії Сільвіо Берлусконі та колишнім канцлером Німеччини Ґергардом Шредером”.

Трамп навряд чи може відхреститися від закликів до ближчих і більш приязних зв’язків із Росією. Він не раз хвалив Путіна як сильного й розумного лідера. І, як сказав у липні 2016 року, сподівається, що це російські спецслужби зламали особистий поштовий сервер Клінтон, заохотивши їх оприлюднити знайдену інформацію.

Для інших республіканців думка про те, що ворожа Росія вважає новообраного президента від їхньої партії союзником, — це вже занадто. Тож мотив тут відразу відкидати не варто. Заява Раяна після публікації звіту розвідки відсуває на другий план питання про те, чи хотіла Росія перемоги Трампа. Натомість переключає увагу на тих, хто до цього питання повертається (“Ми не можемо дозволити опонентам використати цей звіт для делегітимізації перемоги новообраного президента. Дональд Трамп, беззаперечно, виграв ці вибори, бо прислухався до голосів американців, які почувалися забутими”, — казав Раян).

У Раяна та інших провідних республіканців достатньо причин прагнути, аби ця історія затихла й більше не кидала тіні на інавгурацію Трампа, що відбудеться 20 січня. Оскільки республіканці нині контролюють Білий дім та обидві палати Конгресу, від оголошеного нещодавно розслідування хакерських атак під час виборів сенатським комітетом із розвідки багато очікувати не варто.

Утім, забувати цю скандальну історію не можна. Протягом кількох тижнів між перемогою на виборах та офіційним вступом на посаду Трамп підриває довіру громадськості до розвіду­вальних служб, на чолі яких невдовзі стоятиме, адже фактично говорить своїм прихильникам не вірити федеральним службам, чиє завдання оберігати безпеку країни. Якщо аналізувати інструменти, можливості й мотив, усе вказує на те, що й сам Трамп здійснив атаку на американську політику.

The Economist