Народ і армія

 Складна ситуація на фронті, нова тактика російського енергетичного терору, нестача засобів ППО — перші місяці 2024 року принесли Україні та українцям чимало нагод для тривоги. Але, мабуть, найтривожніший симптом — це руйнація єдності між фронтом та тилом. Між широкими народними масами та армією, що захищає цей самий народ.

Не треба бути експертом-соціологом, щоб помітити, як зростає напруга між двома частинами українського суспільства. З одного боку — люди в пікселі, з іншого — ті, хто ще не надягнув піксель і, прямо скажемо, кому не надто кортить це робити. Фактично в умовах заморожування політичного життя в Україні сформувалися дві умовні партії з власними пріоритетами: “військова” та “штатська”.

До складу “військової” партії входять не лише бійці та командири ЗСУ, але також члени їхніх сімей та близькі друзі.

Своєю чергою “штатська” партія включає не лише військовозобов'язаних чоловіків у тилу, а й усіх тих, хто їм співчуває.

На початку повномасштабної війни це розмежування не впадало у вічі, оскільки тоді в Україні діяв стихійний суспільний договір: армія, укомплектована високомотивованими добровольцями, бореться на фронті та захищає цивільних, а цивільні — вірять у ЗСУ, підтримують військових морально та матеріально, але самі залишаються в тилу. Саме цю гармонійну модель пропагували на державному рівні.

На жаль, уже 2023 року вона себе вичерпала.

Український фронт виснажений і відчайдушно потребує поповнення. Український тил не готовий постачати це поповнення в необхідній кількості.

“Військова” партія вважає вітчизняну мобілізацію неприпустимо м'якою. “Штатська” партія, цивільні — надмірно жорсткою.

Чіпляючись за колишню єдність, “штатські” часто намагаються протиставляти непопулярних військкомів авторитетним героям-фронтовикам. Натомість, “військові” наголошують, що жодної принципової різниці немає, і більшість співробітників ТЦК у недавньому минулому теж побували на фронті. Передбачається, що знак рівності між військкомами та фронтовиками позитивно позначиться на іміджі ТЦК. Але можливий і протилежний ефект: народна ворожість до військкомів здатна вплинути на ставлення до Збройних сил загалом.

При цьому представники обох умовних партій досить терпимо сприймають порушення українського законодавства.

Більшість цивільних вважають, що незаконне ухилення від мобілізації цілком можна пробачити. Згідно з березневим опитуванням, проведеним Інститутом соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України (НАПНУ) спільно з Асоціацією політичних психологів України, майже 54% наших співгромадян згодні з твердженням: “Тих, хто ухиляється від мобілізації, можна зрозуміти — ніхто не хоче вмирати”.

А значна частина “військової” партії вважає цілком припустимими незаконні дії співробітників ТЦК. Мовляв, у боротьбі з ухилянтами хороші будь-які методи. Церемонитися з цією егоїстичною публікою не варто, і навіть якщо люди у формі перегинають палицю, нічого страшного в цьому немає. На кону — виживання країни, а законність та демократія — на паузі.

Своєрідним лакмусовим папірцем став нещодавній скандал зі спробою вручити повістку журналістові “Слідство.Інфо” Євгену Шульгату. Як вдалося з'ясувати, співробітники Солом'янського ТЦК виконували негласну вказівку СБУ, яка вирішила помститися Шульгату за розслідування корупції.

Звичайно, представники “штатської”(цивільної) партії сприйняли цей інцидент як яскраве підтвердження власної правоти. Хіба історія з журналістом Шульгатом не доводить, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки потонули в зловживаннях? Хіба це не привід вважати їх розсадниками свавілля та таврувати ганьбою?

Але багатьом представникам “військової” партії здалася важливішою інша обставина: те, що 27-річний журналіст не оновив свої дані до ТЦК і відмовився від повістки. Багато коментаторів зазначали, що ухилянт з журналістським посвідченням не відрізняється від будь-якого іншого ухилянта і не заслуговує на привілеї. А проблема помсти з боку СБУ відступала на другий план.

Як не сумно, але свій внесок у наростання протиріч між двома партіями зробила і українська влада.

З кінця 2023 року наголошувалося, що посилення мобілізації необхідне для того, щоби демобілізувати сотні тисяч фронтовиків. Довгий час обидві норми були присутні в законопроєкті № 10449 як єдиний комплект. Але перед ухваленням закону пункт про демобілізацію звідти прибрали. А офіційні особи почали пояснювати, що до завершення бойових дій це нереально.

Очевидно, українське керівництво спочатку розуміло, що демобілізувати основну масу фронтовиків у жодному разі не вдасться: і що посилення мобілізації допоможе лише закрити дірки на фронті. Однак у боротьбі за новий мобілізаційний закон державі було важливо заручитися активною підтримкою “військової” партії, щоб зламати опір цивільної партії та її публічних адвокатів. 

Тому протягом кількох місяців військовослужбовців та їхні сім'ї переконували в тому, що надто м'яке поводження з ухилянтами в тилу — єдина перешкода на шляху до демобілізації, і що жодних інших об'єктивних перешкод не існує. Так створювалося емоційне тло, яке дозволило провести через парламент непопулярний законопроєкт № 10449. На жаль, для цього довелося ще більше налаштувати одну частину українського суспільства проти іншої.

В результаті новий закон про мобілізацію не сподобався жодній з двох вітчизняних партій. “Цивільні” вважають його надто жорстким. “Військові” — недостатньо жорстким. І мало хто — оптимально компромісним.

Розбіжності між двома таборами надалі наростають, і це створює серйозні ризики для нашої внутрішньої стабільності.

На сьогоднішній день відкриті зіткнення між двома партіями — на зразок нападів цивільних чоловіків та жінок на співробітників ТЦК — залишаються поодинокими випадками. І для України життєво важливо, щоб у ході посилення мобілізації вони не набули масового характеру.

Країні необхідно уникнути не тільки катастрофи фронту, а й чогось схожого на американські draft riots, знайомі нам за “Бандами Нью-Йорка” Мартіна Скорсезе. Інакше ми отримаємо справжню прірву між народом та армією: і туди проваляться українські шанси вистояти у війні з Росією.

Саме так виглядає ідеальний сценарій із погляду нашого ворога. Сценарій, в який Росія готова вкладатися і реалізації якого готова всіляко сприяти. Але росіяни не зможуть його втілити без тисяч мимовільних помічників в Україні. І щоб не виступити в цій непристойній ролі, представникам “військової” та “цивільної” партій доведеться зважувати кожен крок, кожне слово та кожен вчинок.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ