На фронтах інформаційної війни

Чи не зникне у Польщі бажання допомагати Україні у зовнішній політиці, якщо ми тут будемо уважно придивлятися до нашого спільного з поляками минулого? Мається на увазі те криваве протистояння, що його пережили українці й поляки у першій половині 20-го століття.

Це, здавалося б, дивне зовнішньополітичне питання поставило обговорення книги “Друга польсько-українська війна. 1942-1947”, написаної колишнім керівником архіву Служби безпеки України Володимиром В’ятровичем. Обговорення відбулось 4-го жовтня у Києво-Могилянській академії під час презентації вказаної книги.

Отже, що то за польсько-українська війна?

То була ніби війна у війні — під час Другої світової війни на території Західної України польське та українське підпілля зійшлося у конфлікті, перемога у якому означала б владу над землями, що були населені спільно поляками та українцями. Владу — якщо б, звичайно, одній зі сторін вдалося ще “переграти” СРСР.

Поляки і українці були представлені у тому протистоянні, відповідно, Армією крайовою та Українською повстанською армією.

Пан В’ятрович підкреслив, що обидва цих формування мали всі ознаки для того, аби бути визнаними згідно з міжнародними конвенціями сторонами воєнного конфлікту. Навіть часом їхні збройні сутички перетворювались на фронтові бої: для прикладу, так було навесні 1944 року на Холмщині, де фронт розгорнувся на кілька десятків кілометрів. Окрім того, Армія крайова й УПА не лише воювали одна з одною, але й вели переговори між собою, визнаючи, таким чином, одна одну сторонами у цьому конфлікті.

Чому це друга польсько-українська війна?

Тому що перша відбулась у 1918-1919 роках. Багато вчинків Армії крайової та УПА у 1942-1947 роках можна пояснити саме тим, що вони спирались на досвід протистояння після розпаду Російської імперії. Себто, і поляки, і українці під час Другої світової війни вважали, що для них історія, по суті, повторюється, а тому й готувалися до сценаріїв, котрі були розіграні у 1918-1919 роках.

Автор висвітлює перебіг війни на основі 472 документів українського підпілля з архіву Миколи Лебедя та архіву СБУ, а також радянських, польських та німецьких документів.

Головне питання: чому дискусія про польсько-українську війну може відбити у Польщі бажання допомагати Україні?

Що ж, згадайте, як гостро у Польщі реагували на посилення в Україні партії “Свобода”. Згадайте, які є досі сильні у Польщі пристрасті щодо того жаху, котрий вчинили полякам нацисти й комуністи, й українські націоналісти. Безумовно, останніх не можна урівнювати із двома першими, проте хто залишається раціональним, коли пристрасті скеровують більшість у суспільстві?

А це ж і Волинська різанина, і спогади про польську політику пацифікації на українських землях, і багато чого іншого.

Нещодавно, після 2004 року, ми вже мали змогу побачити, як шкодить Україні впевнена постановка незручних історичних питань та перетворення на державну політику звинувачень проти Росії у наслідуванні сталінської негуманності. Тоді, у часи президента Ющенка, правда таки перемогла користь — принаймні щодо історичних питань, — й великою мірою саме тому Україна зараз має дійсно страшну ціну на газ. Кому від того стало ліпше?

Може, слід поки що бути тихіше із нашою кривавою історією? Може, потім слід братися за неї, коли зовнішньополітичний стан України буде не таким хитким?

Володимир В’ятрович: — Ні, я не вважаю, що Україна має жертвувати своєю ідентичністю заради якихось сьогоденних політичних інтересів.

lb.ua: — А хто каже, що треба жертвувати? Може, варто наразі бути значно обережнішими із такими питаннями? От вже ж відбили промови на історичні теми бажання у Росії продавати Україні газ дешевше...

Володимир В’ятрович: — І поляки, і росіяни, і будь-які інші народи повинні розуміти, що українці мають свою національну історію та гідність. Й ставитись до України вони повинні із належною пошаною, ставитись як до партнера. Якщо хтось з них буде розглядати Україну у якості молодшого брата й буде допомагати тільки за умови, що українці не будуть згадувати певні незручні моменти у минулому, то це явно не доведе до справжньої співпраці.

lb.ua: — Проте може довести до вигідніших умов співіснування...

Володимир В’ятрович: — Знаєте, я протягом трьох років очолював архів СБУ й мав — попри мої проукраїнські погляди — дуже щільну, приємну співпрацю з польським Інститутом пам’яті народової. Ми робили спільні видання, опрацьовували різні матеріали й ставились один до одного як до рівного партнера, прекрасно при цьому розуміючи, що у нас є певні сторінки у минулому, котрі нас розділяють. Більше того, у нас не було ніякої проблеми із тим, що одні люди вважаються героями в Україні і злочинцями у Польщі, а інші люди — злочинцями в Україні та героями у Польщі.

lb.ua: — Чому, на вашу думку, у нас зараз є така добра дружба з Польщею попри всю історію насильства у минулому, а з Росією — й досі серйозні конфлікти? Що саме так змінилося у Польщі й дає нам змогу бути друзями та зовсім не змінилося у Росії?

Володимир В’ятрович: — Польща дуже змінилася у порівнянні із Росією, бо Росія не позбавилась своєї фіксації на імперському минулому. Росія не подолала тоталітарне минуле. Росія досі себе позиціонує як продовжувачку справи СРСР й не соромиться цього. Тобто вона займається до певної мірі реабілітацією радянського минулого, реабілітацією сталінізму. З таким її спадком важко говорити про нормальні стосунки Росії з Україною. Бо для українців радянський, сталінський режим завжди був злочинним. Та, на мою думку, добрі відносини між Україною та Росією будуть лише тоді, коли російські політичні керівники зрозуміють, що сталінський режим чинив злочини і проти російського народу. З поляками подібне вже відбулося — оскільки ніхто з польських політиків, окрім відверто маргінальних, не ставить якихось вимог до відновлення кордонів 1939 року, й взагалі у Польщі не існує якихось замашок імперіалістичних проти українців. Це і є запорука того, що ми сприймаємо один одного як партнерів та готові до співпраці.

Отож, не дивлячись на те, що пан В’ятрович цілковито проігнорував провокації й не визнав вигоду у певні моменти від мовчання про історичні проблеми, слід зазначити: діючі керівники української держави, мабуть, саме такої логіки дотримуються у ставленні до історії Другої світової війни та — ширше — історії жаху й насильства у першій половині 20-го століття.

Їм, певно, дискусії про Голодомор, УПА й подібне неприємні не з тої причини, що це конфліктує із уявленнями радянських людей про життя. Бо Партія регіонів загалом і у кожній своїй гедоністичній деталі конфліктує із уявленнями радянських людей про життя. Вони їм неприємні з тої причини, що псують політику.

Ну, дратує Кремль тема Голодомору. Ну, не може дозволити собі офіційний Київ бути відвертим в оцінці діяльності поляків в Україні та українських націоналістів у Польщі у першій половині 20-го століття, оскільки це неминуче роздратує офіційну Варшаву.

А що сказати угорцям, що нині живуть наче німці після 1918 року, про напад на Карпатську Україну у 1939 році? А євреям про поведінку українців після відходу Червоної армії на схід у Другій світовій війні?

Й таких тем забагато для держави, котра ще навіть не вирішила остаточно, де у міжнародних відносинах та лінія, якої слід дотримуватися.

Оскільки вся увага до історії першої половини 20-го століття в контексті таких і подібних проблемних тем зводиться до роботи із документами, діючому керівництву України було достатньо обмежити доступ до архівів та припинити на державному рівні наповнювати фактами й відповідними рішеннями суспільну дискусію. Взагалі-то тільки на такому ентузіазмі, як у пана В’ятровича, й тримається поки що тліючий інтерес до всього, що перетворювало Україну у той час на криваві землі.

Й пан В’ятрович погоджується з тим, що із документами наразі в Україні працювати стало складніше, хоча й пропонує іншу мотивацію цих ускладнень.

lb.ua: — Чи стала діяльність архіву СБУ менш прозорою після вашої відставки у 2010 році? Що там взагалі відбувається?

Володимир В’ятрович: — Публічність роботи архіву суттєво впала. На жаль, зараз невідомо, що в архіві відбувається. Є тривожні сигнали від істориків, дослідників та навіть жертв політичних репресій, які, звертаючись до архіву, отримують відмову у доступі до інформації — абсолютно незаконну відмову. Бо закони, що зобов’язували мене як керівника архіву відкривати цю інформацію, чинні і зараз — для теперішнього керівництва СБУ. На жаль, не вдалося довести до кінця дуже важливий процес: взагалі вивести архів з-під відома спецслужби. Тому що ці архіви мають виключно історичну цінність, і нелогічно, що ними зараз опікуються спецслужби. Нелогічність виливається в абсурдні речі — наприклад, справу історика Руслана Забілого. Справу, яка вже стала символом ситуації, коли за роботу із документами, котрі за визначенням не можуть бути державною таємницею, намагаються когось переслідувати та залякувати.

lb.ua: — А яку мету, на вашу думку, влада переслідує, скорочуючи доступ до архіву?

Володимир В’ятрович: — Сучасна влада в Україні в гуманітарній політиці почала копіювати найгірші російські зразки. Які, власне, зводяться до реабілітації радянського минулого. І для того, щоб цей процес відбувався більш безболісно, щоб легше було повернути історію назад, то й треба їм було закрити архіви, в котрих є вся інформація про сталінські злочини.

Таким чином, слід принаймні подумати про те, чи не є важливим зараз для України зменшити увагу до минулого? Особливо в контексті польсько-українських відносин.

Може, не так вже й погано, що діюча влада в Україні немає конкретної політики національної пам’яті та взагалі поводить себе так, ніби її спогади починаються з січня 2005 року?

Дмитрий ЛИТВИН