“Могилізація” VS “Бусифікація”

 Рівно два роки тому, 21 вересня 2022-го, в Росії було оголошено мобілізацію. Перша мобілізація із часів Другої світової війни. Мобілізація, яку Кремль відтягував до останнього, і без якої таки не зміг обійтися.

Російську мову відразу збагатив красномовний неологізм — “могилізація”. Ворожу державу охопила паніка. Сотні тисяч росіян поспішили виїхати за кордон. Численні скандали спалахували по всій Російській Федерації: від Дагестану, де місцеві жителі перекрили федеральну трасу на знак протесту проти мобілізації односельців; до Усть-Ілімська, де 25-річний хлопець відкрив стрілянину у військкоматі та поранив начальника призовної комісії з обрізу.

Доволі точну картину “могилізаційних” заходів у РФ змалював радник Банкової Михайло Подоляк: 

“Мобілізація по-російськи: 1. Кілометрові черги на виїзд. 2. Людей забирають з дому. 3. Протести у нацреспубліках. 4. Стрілянина у військкоматах. 5. Тисячі скарг на незаконний призов, відсутність екіпірування/підготовки”.

Тоді, у вересні 2022 року, ми могли від щирого серця потішатися над російською “могилізацією”. Тому що в той період обличчям ЗСУ були високомотивовані добровольці. Громадяни, які стали на захист своєї Батьківщини за покликом серця. Люди, яких не доводилося силою заганяти до армії.

Але, на жаль, два роки по тому згадувати ворожу мобілізацію з колишньою зловтіхою вже не виходить: забагато проблем встигла породити наша власна мобілізація.

За ці два роки в Україні народився свій іронічний неологізм — “бусифікація”. Замість кілометрових черг на виїзд ми отримали численні випадки нелегальної втечі за кордон. Наших військовозобов'язаних нерідко забирають до армії просто з вулиць.

Зафіксовано і протести обивателів на місцях, і прецеденти збройних нападів на працівників ТЦК. І скарг на незаконну мобілізацію в нас також вистачає.

Ну а тому ж Михайлу Подоляку доводиться пояснювати мобілізаційні ексцеси в Україні людським фактором: 

“Це рішення людини, яка займається цією роботою і може використовувати інструменти, які здаються їй нормальними”. 

Щоправда, позаминулої осені щось подібне можна було сказати і про ворожих військкомів — вони теж використовували інструменти, які здавались їм нормальними…

Звісно, ​​неприємно усвідомлювати, що українська мобілізація не стала еталоном цивілізованості на російському фоні: хоча саме Україна воює за праве діло. Ймовірно, схожі почуття відчував антифашист Джордж Орвелл в республіканській Іспанії: “Ми захищаємо демократію від фашизму, ми на справедливій війні, а нам доводиться терпіти таке скотство та приниження, наче ми у в'язниці”.

Ще неприємніше бачити певну подібність між нами та нашим лютим ворогом — хоча для такої подібності є об'єктивні передумови. Скільки б ми не розмірковували про генетичне російське рабство та про вроджену українську волелюбність; але і сучасна Росія, і нинішня Україна вийшли з однієї радянської колиски.

Росія пишається своїм радянським походженням і силкується наслідувати покійний СРСР. Україна соромиться безславного радянського минулого та намагається розпочати нове життя. Проте в деяких ситуаціях загальний генезис таки дається взнаки: і необхідність масової недобровільної мобілізації стала саме таким випадком.

Правовий нігілізм; свавілля державної машини щодо своїх громадян; прагнення виконати план будь-якими засобами — ці радянські прикмети тією чи іншою мірою супроводжують мобілізацію і в РФ, і в нас. А ціннісні відмінності між двома країнами частково розмиваються.

Тридцятирічний досвід конкурентної демократії не врятував Україну від випадків незаконної “бусифікації”. Але й два десятиліття авторитаризму не надто полегшили проведення “могилізації” в Росії: серед слухняних путінських підданих вона виявилася вкрай непопулярною.

Фактично різницю між мобілізацією російською та мобілізацією українською зумовили не так ціннісні, як демографічні й економічні чинники.

По-перше, мобілізаційний ресурс РФ значно більший. Саме це дозволило російському режиму провести мобілізацію з відкритими кордонами. Логіку Кремля було неважко зрозуміти: краще безперешкодно випустити незадоволених громадян із країни, аніж накопичувати їх усередині Росії та створювати потенційне джерело проблем.

Київ не пішов тим самим шляхом через побоювання, що в разі виїзду всіх невмотивованих громадян наш мобілізаційний ресурс скоротиться надто сильно. Втім, найневдоволеніші чоловіки призовного віку все одно залишили країну в 2022—2023 роках, коли нелегальний виїзд з України був ще порівняно доступною опцією.

По-друге, в РФ більше фінансових ресурсів. Тому, поквапом заткнувши дірки на фронті, Кремль вважав за краще пригальмувати непопулярну “могилізацію” — і зосередився на купівлі нових солдатів. Переваги такого підходу є очевидними. І річ не тільки в тому, що, на відміну від “чмобиків”, контрактники воюють добровільно.

Не менш важливим є те, що середньостатистичного російського “чмобика” таки чекають удома — і коли він гине на чужій землі, це негативно відбивається на настроях у російському тилу. А від ворожого контрактника вдома чекають на гроші: зокрема зароблені ціною його життя. І скільки б контрактників не загинуло під час м'ясних штурмів на Донбасі, це не сильно стимулює антивоєнні настрої в Росії.

Але проблема в тому, що навіть в убогій російській провінції немає нескінченної кількості охочих продати себе на гарматне м'ясо. З травня 2024 року в РФ спостерігається показова тенденція: одноразові виплати контрактникам у російських регіонах доводиться різко підвищувати. Подекуди вони виросли одразу у 2—2,5 рази, а в Карачаєво-Черкесії — аж у 13 разів. І причина такої щедрості очевидна: знаходити нових добровільних найманців стає дедалі важче.

Цей метод поповнення російської армії поступово заходить у глухий кут — і, мабуть, вже не задовольняє потреби агресора в живій силі.

Отже, незабаром російський режим опиниться перед вибором: або відмовитися від активних наступальних операцій в Україні, або розпочати нову “могилізацію”.

Але якщо Кремль все-таки зважиться на “могилізацію 2.0”, то вона виявиться ще жорсткішою та непопулярнішою, ніж попередня (наприклад, військовозобов'язаних росіян навряд чи продовжать випускати з країни). Вона створить серйозні ризики для внутрішньоросійської стабільності, й Україна охоче цим скористається. 

Якщо зараз російські спецслужби намагаються зірвати мобілізацію в нашій країні, то в разі “могилізації 2.0” аналогічний козир з'явиться у вітчизняних спецслужб. Якщо зараз ворожа пропаганда смакує приклади жорсткої мобілізації в Україні, то в разі “могилізації 2.0” численними відео з РФ оперуватимуть наші пропагандисти. І якщо зараз повідомлення про порушення законності в наших ТЦК намагаються оголошувати “російськими ІПСО”, то в разі “могилізації 2.0” брехати про “українські ІПСО” доведеться вже росіянам.

А для українського суспільства “могилізація 2.0” стала б своєрідною моральною сатисфакцією за вітчизняну “бусифікацію”. Підтвердженням того, що в деспотичній Росії справи ще гірші, ніж у нас. І навіть якщо українська мобілізація далека від ідеалу, то вороже населення страждає від беззаконь та свавілля ще більше.