Мистецька ізоляція

У своїй культурній небезнадійності донеччани намагаються переконувати самотужки: до цього скочується кожна більш-менш серйозна розмова про життя в місті. Занадто вже погані стереотипні очікування гостей від Донецька. Тож коли мова заходить про створення інституцій, які би пожвавили мистецьке життя на Донбасі й інтегрували його в культурний простір України, мешканці міста із захватом вітають створення “хоча б чого-небудь”. На тлі відносного матеріального достатку Донецьку бракує саме відчуття повноцінності й наповненості в мистецькому сенсі.

Подібні до Донбасу промислові регіони, які зараз переживають болісний період постіндустріальних трансформацій, є в усьому світі. Зокрема, шахтарську Рурську область Німеччини, в якій, на відміну від Донбасу, більшу частину промисловості визнали занадто ресурсомісткою і зупинили, намагаються відновити за допомогою культури. Генеральний консул Німеччини в Донецьку Клаус Ціллікенс вважає Донбас дуже “американським”: відкритий і трохи дикіший, ніж решта України: “Темпів трансформації не дотримали, через це відбувся розрив. Якоюсь мірою цей розрив заповнює футбол. Молодих людей потрібно переконати в тому, що вони мають кудись прагнути. Якщо цей регіон хоче розмовляти зі світом, йому потрібно розвивати власну культуру”.

Промислова окраїна індустріального центру країни, оточена діючими й зупиненими гігантами, трубами, що димлять, та відвалами породи, — ось місце, куди вже ввірвалося сучасне мистецтво, за якими прийдуть нові технології та культурні індустрії, розпочавши нове освоєння промислових об’єктів у постіндустріальну добу. Приклади культурної конверсії — перетворення недіючих фабрик і заводів на міждисциплінарні центри сучасного мистецтва — вже є в багатьох європейських містах. Україна ж, чекаючи на таке тривале переродження “Мистецького арсеналу”, отримала ще один постіндустріальний шанс: на місці колишнього заводу “Ізоляція” на вулиці Світлого шляху в Будьонівському районі Донецька незабаром з’явиться центр сучасного мистецтва.

Мистецтво в шлакоблочному цеху

Величезний бетонний ангар шлакоблочного цеху з важкими залізними воротами, підпертими тим-таки шлакоблоком, уже став вмістилищем мистецтва. П’ять молодих українських художників, запрошених у Донецьк на літню резиденцію фондом “Ізоляція. Платформа культурних ініціатив”, створили свої полотна у форматі чотири на чотири метри — це розмір величезних воріт, через які можна потрапити до цеху. Мистецтво стане для цього промислового об’єкта воротами в майбутнє. “Поява таких центрів і приватних ініціатив — це для людей бізнесу питання виживання, — вважає харківський художник Павло Маков. — Вони далі вже не хочуть їздити на лексусах по смітнику. Якщо ж усе триватиме по-старому, буде просто нікому працювати. У людей з грошима спрацьовує інстинкт самозбереження”.

Поки що вітер ганяє по території колишнього заводу шлакову куряву, проте індустріальний простір уже потроху піддається мистецькому освоєнню. У його центрі — величезний терикон, прикрашений на верхівці сталевим оленем. Його вирізав у позаробочий час працівник заводу — для краси. У депресивні роки оленя періодично викрадали і здавали як брухт, а директор заводу його викуповував і ставив на місце. У майбутньому центрі сучасного мистецтва терикон перетворять на мистецький майданчик і місце для прогулянок. А на відновленій залізниці заводу показуватимуть мистецтво у вагонетках.

“У мене вперше в житті відчуття важливої справи, яка робиться в потрібному місці в потрібний час, — розповідає арт-директор “Ізоляції” Анастасія Буцко, журналістка та менеджер арт-проектів із Москви, яка останні 20 років живе в Німеччині. — Я не хочу сказати, що до цього займалася непотрібними речами. Проте коли ми робили Рік Німеччини в Росії, у мене було відчуття, що в перенасичену Москву, в якій уже все є, ми привозимо ще й ансамбль нової музики — така собі вишенька зверху на десерт. А тут ми наче печемо хліб або варимо суп для дуже голодних людей, робимо складну, але правильну справу”. Згодом практику літніх резиденцій для художників у “Ізоляції” планують продовжити. Взагалі ж окрім художників “Платформа” залучатиме музикантів, кінематографістів та поєднуватиме мистецькі проекти з екологічними.

Принти й понти

У презентованій в “Ізоляції” виставці молодий художник Гамлет Зіньківський намагається повернути обличчя людям, які колись працювали на цьому, нині спорожнілому, заводі. Куди вони поділися? Загалом донецька, зокрема шахтарська, тематика з’являлася і раніше в мистецькому процесі України. Окрім серії “Донбас. Шоколад” Арсена Савадова можна пригадати хоча б виставки в межах “Гоголь-Fest”, на яких експонувалися “шахтарські” живопис і фотографії. Проте художнє осмислення долі шахтарів, про яких українська громадськість згадує лише під час аварій, хоча й із жахливою періодичністю, у самому Донецьку було просто небажаним. А деякі митці, яким вдавалося прорватися в художній вакуум міста, подекуди натикалися на спротив і неприйняття. Павло Маков пригадує досвід молодого художника Романа Мініна, виставку якого в донецькій міськраді 2008 року просто скасували. “Автор походить із шахтарської родини з маленького містечка поблизу Донецька, — розповідає Павло. — Уся його творчість пов’язана з Донбасом, шахтарським менталітетом і ставленням до життя. Йому запропонували виставитися у Донецькій міськраді. Він привіз і повісив роботи, на яких, наприклад, були зображені шахтарі з підписом “В забой или в запой”. Проте прийшов якийсь представник влади — що це, мовляв, за гівно, адже шахтарі — це наша гордість. Довелося виставку зняти, хоча він уже витратив гроші на її установку. Художнику не дали виставитися у власному місті, хоча він порушував донецькі проблеми”. Не одразу вдалося реалізувати свій проект і Юрієві Матущаку з молодіжної громадської організації “Поштовх”: “Провести перший у Донецьку фестиваль вертепів вдалося лише після втручання депутата ВР. За інших умов дозволу не давали, мовляв, колядки на центральній площі, на відміну від виступів кіркорових, заважатимуть мешканцям міста”.

Вдалих спроб у художників за допомогою мистецького подразника розворушити суспільство, порушивши перед ним актуальні соціальні проблеми, у Донецьку було обмаль. “Нещодавно з великим розмахом відкрили галерею з творами сучасних італійських художників, у якій виявилися... принти, — розповідає донеччанин Родіон Сабіна. — Але принти подаються за понти. Їх продають від $400 до $1500. У Донецьку величезний голод на культуру. Ви навіть не уявляєте, як тут важко купити квиток у драмтеатр. Вони, до речі, ставлять вистави українською”. Родіон Сабіна дописує в донецький мистецький портал “Чубакка”. За його словами, серед відвідувачів порталу переважають користувачі з Росії. В Україні ж про “інший Донецьк” майже не знають.

Зроби сам

Проте й тут час від часу з’являлися люди, здатні мистецьким жестом збурити суспільство, вихлюпуючи на нього критичне бачення. Художниці Олена Ємченко і Олександра Єськова емоційно описують момент свого “пробудження”. “Після відвідин виставки “АртВерона” в Італії у нас почалася депресія, — пригадує Олена. — Ми ходили й думали, як же тут погано. Але одного дня зрозуміли: погано тому, що ми нічого не робимо, малюємо і складаємо в стіл”. Відтак почали діяти: отримавши залу в Донецькому краєзнавчому музеї для виставки графіки, художниці натомість організували низку інсталяцій “Життя заради сміття?”. “Нас дуже обурювало лицемірство наших людей, які живуть у жахливих умовах, але купують предмети видимих розкошів, зокрема підробні Luis Vuitton, імітацію багатства, — розповідає Ємченко. — Ми вирішили закцентувати експозицію на брендах BMW, Luis Vuitton і смітті, сказавши таким чином, що бренди можуть засмічувати наш внутрішній простір, особливо коли справа доходить до маразму”. Інсталяції робили переважно з побутового сміття, зібраного двома родинами за десять днів.

“Ми адресуємо наші проекти передусім колегам: художникам, дизайнерам, архітекторам, — каже Єськова. — Хочемо донести до них думку, що ми всі й є культура, ми самі її створюємо, бо нам її не привезуть із Європи або Києва. Якщо кожен щось робитиме, у нас буде своє культурне середовище”. Нещодавно в Донецьку відбувся перший фестиваль донбаського короткометражного кіно. “Ми відкрили для себе близько 20 донецьких режисерів. Виявляється, що вони працюють на якихось каналах, але самі для себе роблять хороші фільми — це мене вразило, — зізнається Олександра. — Ще одна зміна останнього року — до міста почали привозити відомих художників”.

Зараз у Донецькому обласному художньому музеї триває виставка Олега Тістола. Арт-дилер художника Олексій Зарецький зазначає, що враження публіки були суперечливими. “Поціновувачі мистецтва в Донецьку виховані на академічному живописі, — вважає Олексій, — тому дехто з непідготовлених відвідувачів був від картин Тістола не в захваті. Хотілося б залучити регіон до життя України в художньому плані”.

Пролетарські поети

“На відміну від Львова, в якому поезію сприймають як ознаку обраності, поезія в Донецьку — суцільне хуліганство, — вважає поет і музикант Олексій Чупа, котрий останнім часом активно репрезентує своє місто в літературному процесі (до речі, його викладачем був відомий співець донецької богеми Олег Соловей). — У нас на літературних читаннях абсолютно нормальними є провокації, бійки, розпиття алкоголю, наших поетів регулярно забирає міліція”.

Проте на проведення слемівських турнірів донецьких поетів надихнув саме Львів. “Через три місяці після участі у львівському слемі у 2008-му ми організували перший донецький слем. Відтоді майже щодватижні у місті відбувалося щось цікаве в літературному житті. До нас приїздили поети з Харкова, Луганська, було дуже багато цікавих читань. І отут ми читали, — показує Олексій просто за вікно кафешки, — і на площі Леніна читали, і біля фонтанів читали, і в переходах читали. Щоправда, з усіх кафешок, де ми намагалися прописатися, нас виганяють, бо наша публіка погано поводиться. У нас що російськомовні поети, що українськомовні, наприклад, Маша Проніна і я, збирають однакову кількість людей. Мовної агресії немає, я ніколи такого не бачив. Я особисто дуже багатьох людей залучив до українства — не політичними закликами, а тим, що показував людям українську музику й літературу. І це найпереконливіший аргумент для багатьох”. Донецьк — своєрідне, цікаве і, головне, відкрите місто. І колись Україна його для себе таки по-справжньому відкриє.

ТРОЯНДИ Й МОЛОТКИ. Володимир Кузнєцов у роботі з циклу “Дрімота” переосмислює символ Донецька  — троянди, зрощені на чорній енергії вугілля

Екскурсія в майбутнє

Рурська область — це конгломерат із 53 міст, між якими майже немає кордонів. Свого часу вона була найбільшою агломерацією в Європі, у ній проживало 6 млн людей, діяло від 400 до 500 шахт, понад 20 сталеплавильних заводів. Нині діють п’ять шахт і один великий сталеплавильний комбінат. Процес скорочення індустріальної галузі поступово призвів до соціальних трансформацій, які почалися понад 50 років тому. Зараз у нас у моді оптимізм, проте регіон пережив часи депресії й випробувань.

Музей Рурської області міститься на території комплексу “Цехе Цольферайн” — це 100 га землі, на яких розташовані близько 250 різних будівель. У будинку, де раніше відбувалися промивка і сортування вугілля, зараз музей, у якому я працюю. Проте від болісного закриття комплексу в 1986 році й до моменту, коли цю територію було визнано культурною спадщиною світу і культурною столицею Європи, відбувався довгий і тривалий процес. Комплекс будували з 1928 по 1932 рік, це була перша у світі спроба організувати безперервний виробничий ланцюжок: від видобутку вугілля через усі стадії його обробки до транспортування.

У 1986 році комплекс перестав функціонувати. Спершу з нього вирішили зробити склад для будівельного виробництва. Проте міністр будівництва землі Північний Рейн — Вестфалія Крістоф Цьопель вчасно заперечив і вирішив зберегти весь комплекс загалом. Також він заснував міжнародну будівельну виставку “Емшер Парк” і започаткував широку діяльність у напрямку нового економічного освоєння, враховуючи також екологічні та соціальні проблеми. Відтоді ми крок за кроком перетворюємо цю гігантську територію на центр культури, архітектури, дизайну і мистецтва. Фонд “Цехе Цольферайн” організує театральні, балетні фестивалі, проводить концерти й бієнале. Одним із проектів всередині цього гігантського поля активності є й музей Руру — він входить до загальної структури культурного освоєння цієї території. Процес освоєння триває вже 25 років і коштував загалом €250 млн. 30% цієї суми виділив федеральний бюджет, 60% надійшло з місцевого бюджету землі Північний Рейн — Вестфалія і 10% дало місто Ессен. Нам теж доводиться заробляти гроші. Музеї такого штибу отримують фінансові субвенції, а самі заробляють від 12% до 15%. Проте наш музей порівняно з іншими німецькими музеями заробляє вдвічі більше.

Коксохімічний комбінат, в якому розмістився музей Руру, схожий на будівлю, хоча насправді це величезна машина. Її завданням було розділити вугілля і породу, сортувати обидва матеріали й забезпечити їхнє подальше транспортування. Порода надходила згори, звідки направлялася на переробку. Але в музеї мав бути вхід, тоді як до машини входу не передбачено. Після недовгих роздумів ми вирішили поводитися з публікою так, як шахтарі з вугіллям: запускати її туди ж, куди колись подавалася руда, звідки люди під впливом власної ваги проходили б увесь ланцюжок переробки. Матеріал, який потрапляв до цієї машини, рафінувався, тому й ми хотіли б, щоб публіка, відвідавши наш музей, покидала його рафінованішою. Цього року “Цехе Цольферайн” відвідало 2 млн людей, а музей Рурської області — тільки 500 тис. Це туристи з усього світу, особливо з сусідніх Голландії, Бельгії та Франції. Рурську область проголосили культурною столицею Європи.

Музей Руру — це регіональний музей, який за своїм профілем займається історією й природознавством. Він складається з трьох рівнів — “Сучасності”, “Пам’яті” та “Історії”. Ми демонструємо багато експонатів, серед яких навіть звуки, записані у Рурській області. Також у музеї зібрані рослини, які ростуть у нашій місцевості.

Фактично Рурська область відкрила в собі новий потенціал. Культурна індустрія, зокрема театри та музеї, створила робочі місця й принесла сюди гроші — були залучені інвестиції. Рахуємо так: раніше в “Цехе Цольферайн” працювали шість тисяч працівників. Зараз на колишній території комплексу ми створили близько тисячі нових робочих місць, а загалом у туристичній інфраструктурі, кулінарії, сфері послуг знайшли роботу 4,5 тис. людей.

Між Руром і Донбасом багато спільного: індустріальна інфраструктура багато в чому визначила обличчя цих регіонів. У Донецьку все виглядає набагато сучасніше, ніж у Рурській області, адже в Рурі індустріалізація почалася на 100 років раніше. Тут багато футбольних клубів, що також ріднить між собою Рур і Донбас. Ми в Рурській області звикли до того, що призначення регіону змінюється, тому я навіть не думав, що подібні регіони у своєму ще індустріальному вимірі існують дотепер. Ми вважаємо, що Рурська область може бути прикладом того, як можна чинити зі своїм індустріальним минулим. Я не стверджую, що робимо все правильно, але ми пропонуємо свій досвід. Він полягає в тому, що не треба все знищувати, натомість переобладнувати, свідомо і систематично розвиваючи, проводити нову політику для залучення й розміщення підприємців, намагатися інвестувати в туризм.

Інна ЗАВГОРОДНЯ