Малі майдани

У нового ж менеджменту, що при владі трохи більш як рік, справи йдуть теж не кращим чином: підприємство у скруті, борги пообсідали, та й в управлінні і на середніх ланках чимало “колишніх”, ладних у будь-який момент перебігти на бік рейдерів. Є, щоправда, надія на іноземних інвесторів: вони і кредити нададуть, і правову допомогу в судовій тяганині з опонентами, із якими сяка-така джентльменська угода, але дотримується її лише наш завод. Рейдери ж бо не джентльмени. Але закордонні партнери вірять, що контракт — це табу і треба показати лише приклад дикунам-нападникам, а там вони й самі почнуть дотримуватися домовленостей. Бо це ж так… цивілізовано. А головне, як любить повторювати наш менеджмент, альтернативи договорові не існує. Є в цій “виробничій драмі” й ще одна сторона — трудовий колектив — вельми неоднорідний, з примітивним, подекуди хаотичним профспілковим рухом, але дедалі більш наполегливий. І управління заводу, яке не хотіло б мати справу виключно з інвесторами, акціонерами (олігархами), ну й, врешті-решт, рейдерами, вимушене все ж іти на поступки колективу, який цих управлінців, власне, і призначив. Бо контрольний пакет, як написано у статуті, належить таки колективу.

Уся ця аналогія спадає на думку, коли дивишся на події нав­­­­коло цілком собі пролетарського Маріуполя. Гра у демілітаризовану зону в Широкиному, яку затіяли сепаратисти (звісно ж, під диктовку кремлівських ляльководів), — це очевидний картярський прийом, причому у виконанні людей, які звикли грати аж ніяк не в преферанс, а в щось менш інтелектуальне й на “шалабани”. Вірність мінським угодам у їхньому виконанні чути щодня — у реві 152-го калібру майже на всіх ділянках фронту. Тож годі сумніватися, що, тільки-но українські солдати залишать Широкине, його без жодного пострілу займуть терористи. І вибити їх звідти вже точно не дозволять взяті Україною зобов’язання, та й про ціну такого штурму страшно подумати. У підсумку — ворог на “воротах” Маріуполя, ну й ОБСЄ, мабуть, занепокоїться. Чи розуміють ці очевидні речі на Банковій? Звісно, але є тиск західних партнерів, які досі наївно вірять у мирні ініціативи Путіна. Чи готові залишатися наші бійці й тримати цей рубіж? Без жодного сумніву! Але армія — це дисципліна, і накази тут треба виконувати: скажуть відійти — доведеться. Але є “трудовий колектив” — мешканці самого Маріуполя, які вийшли на відкритий протест проти демілітаризації Широкиного. І президент особисто був вимушений пояснювати, що цей важливий форпост не залишать — просто замінять “Азов” і “Донбас” морпіхами. Можна, звісно, вигадувати численні таємні комбінації і дзвінки Меркель-Обамі-Путіну, кулуарні домовленості з Ахметовим, які передували рішенню про ротацію в Широкиному, особливо якщо ставити за мету знівелювати роль громадянського су­спільства як такого. Насправді ж президент просто “почув Донбас” у найкращому розумінні цього слова. Так, залишається чимало “але”: гірше, ніж у добровольців, екіпірування морської піхоти (але кому, як не волонтерам, подбати про це, бо ж оборона Маріуполя — справа спільна, а на чиновників у погонах надія слабка), а отже, загроза посилених нічних атак, створення 30-кілометрової буферної зони, яку бойовики зрештою можуть використати як плацдарм для подальшого наступу. Втім, тактичну перемогу здобуто, і думку “трудового колективу” враховано.

Влада не хоче брати до уваги думку громадськості, ігнорує її при кожній нагоді, більшість суспільних запитів професійні політики звикли глушити пафосною патріотичною демагогією чи не менш гучним популізмом. Не хочуть, але мусять. Там, де громадяни особливо наполегливі, результат є. Не обов’язково щоразу використовувати шини й “коктейлі Молотова” як аргумент. Зов­нішні атрибути не завжди гарантують успіх. Взяти хоча б так званий кредитний Майдан, активісти якого всіляко намагаються надати своєму протестові ваги й імітують радикальні дії. Однак на ділі виглядає вторинно: приблизно як сині стрічки регіоналів у “відповідь” помаранчевим 2004-го. Наполегливість і аргументованість можуть мати більш цивілізований вигляд.

За 800 км від Маріуполя, у столиці, активісти теж домоглися перемоги. Тут вже не один рік триває боротьба з незаконними забудовами. У найгарячіших фазах доходило до доволі жорстоких рукопашних за зеленими парканами. Стандартна реакція київської влади — пообіцяти розібратися, взяти на особистий конт­роль, але жодна обіцянка не здатна зупинити крани й екскаватори. Так було й на Микільській Слобідці, де кияни рік чинили відчайдушний спротив будівництву житлового комплексу поблизу Дніпра, аж ось 28 липня Віталій Кличко спромігся заборонити роботи на цій ділянці й звернувся до прокуратури щодо розслідування цього інциденту. Перемога? Так. Тактична? Так. Бо попереду суди, а забудовники пояснили консервацію робіт бажанням “припинити політичні спекуляції”. Тож далі буде, однак місцева влада пішла назустріч громадськості, і це вже результат, який надихає на подальші дії.

Український чиновник від природи лінивий, не одразу й вгадаєш, звідки ця злочинна неквапливість: чи то від радянської бюрократії, чи то від сучасників Салтикова-Щєдріна, чи він має якихось більш давніх предків. Але сьогодні можновладець потрапив у дуже агресивне середовище. З одного боку, напосіли “інвестори” та їхні представники, які вимагають реформ і скептично сприймають різні зволікання й виправдання у стилі “та в нашій країні це неможливо”. Можливо, як свідчать перші кроки новоствореної київської поліції, що формувалася під наглядом грузинського фахівця Еки Згуладзе. З другого — тиснуть громадські активісти, котрі сяк-так представлені на різних шаблях влади й котрі прагнуть працювати, а не “тягнути день до вечора”, як звикли в наших держустановах. Зрештою, є вулиця і загроза малих майданів, себто локальних, але ефективних протестів, що змушують діяти в інтересах громадськості. Чиновник у такому се­редо­вищі або “мутує” до якихось прогресивніших форм існування, або вимре як доісторичний вид. Закон природного відбору має працювати більш досконало, ніж усі тимчасові правові акти.

Дмитро КРАПИВЕНКО