Людожерська депортація

У війни різні обличчя. Обличчя солдата, сміливе і обвітрене. Обличчя волонтера, задумливе і грайливе. Обличчя медика, що рятує поранених, електромонтера, що лагодить трансформатор після ракетного удару... Облич багато, і одне серед них — обличчя депортованого. Швидше за все, воно жіноче або навіть дитяче. Злякане. Таке, коли страх переходить у глухий, тупий постійний біль.

Нині масова депортація українців відбувається в Херсонській області. Першими звідти рашисти почали вивозити дітей. На початку жовтня (sic!) окупаційна влада різко затурбувалися оздоровленням херсонських дітей, яких почали вивозити в окупований Крим. Тепер узялися за дорослих. Спочатку рашисти, залякуючи місцеве населення фейками, що ЗСУ будуть підривати Каховську ГЕС і квитатися з тими, хто жив в окупації, стали перевозити херсонців із правого на лівий беріг Дніпра. Через кілька тижнів депортації плани колаборантів змінилися, і тепер вони відселяють місцевих жителів і на лівому березі. Усіх, хто живе в межах 15-кілометрової зони від річки, вивозитимуть за межі цієї зони. Зараз рашисти “пропонують” виїхати, однак через кілька днів ситуація зміниться, упевнені місцеві жителі.

“У Херсоні ситуація схожа на блокаду: людей майже немає, багато хто виїхав, хворих силоміць виписують навіть із хірургії, аптеки майже всі закриті, з місцевої адміністрації та Пенсійного фонду вивозять майно. Жителям Голої Пристані й Олешок, сказали, що їм дають два дні на самостійне виселення, інакше їх евакуюють туди, куди вважатимуть за потрібне... Ще в моєї подруги залишилися батьки в дачному кооперативі поблизу с. Кохани, там не було рашистів, а три дні тому їх приїхало дуже багато, заселяються поки що у вільні будинки”.

“...Зайнявши лікарню (в селі Бурашове. — В.К.) 15 листопада 1941 року, гітлерівці спочатку розграбували її продовольчі запаси й цим прирекли хворих на голодну смерть; потім, наказавши “очистити” кілька лікарняних корпусів, увірвалися в них, скидали з ліжок хворих, які не в змозі були самі пересуватися; багатьох хворих закололи багнетами і розстріляли зразу в палатах... Повсюдно в захоплених ними містах німецькі офіцери й солдати вривалися у квартири місцевих робітників, службовців, інтелігентів, старих пенсіонерів і, не зважаючи ні на що, не гребуючи ніяким злодійством, хапали все, що траплялося під руку, від цінних речей до простого кухонного начиння”.

Перший епізод — із листування в месенджері з жінкою, чиї знайомі нині перебувають у Херсоні. Другий — витяг із “Ноти народного комісара закордонних справ тов. В.М. Молотова про дикі злодіяння, звірства й насильства німецько-фашистських загарбників в окупованих радянських районах і про відповідальність німецького уряду та командування за ці злочини” від 6 січня 1942 року. Цю ноту радянський уряд розсилав дипломатам по всьому світу. Так СРСР намагався привернути увагу до агресивних дій окупантів, котрі діяли, як заявляв нарком Молотов, “із порушенням правил і традицій війни”. Не помітити схожості між цими, розділеними 80 роками подіями, неможливо. Ось тільки тепер влада “СРСР 2.0” і є ті самі загарбники, які чинять “дикі злодіяння, звірства й насильство”.

Фашистські режими поводяться однаково. Цілковите нехтування долями простих людей, які не можуть дати відсічі окупантові. Грабіж і насильство. Але шаблонна й модель поведінки країни — жертви агресії. Не маючи можливостей запобігти насильницькому вивезенню своїх громадян, за великим рахунком, нам залишається тільки пробувати закликати через ЗМІ не виїжджати з країни та давати рекомендації, як можна повернутися додому манівцями, коли вже опинився на Росії.

Ми ще роками слухатимемо історії тих, кого солдати російської армії змусили залишити свої домівки. Ще більше про звірства окупантів ми дізнаємося від тих, хто знайшов у собі сили залишитися. Прямо зараз розгортається трагедія в уже згаданій Голій Пристані. За інформацією голови Херсонської обласної військової адміністрації Ярослава Янушевича, місцеве населення позбавили медичної допомоги, — росіяни вивозять автотранспорт, обладнання та ліки з центральної райлікарні. На все місто залишилася лише одна машина “швидкої”. Аналогічна ситуація, за словами джерел ZN.UA, і в самому Херсоні: з місцевого онкологічного центру вивезли практично все обладнання.

“Крім того, 4 листопада в місті (Гола Пристань. — В.К.) припинить роботу ринок, а наступного дня мають закритися всі продуктові магазини, — написав Янушевич. — Виїхати на підконтрольні Україні території в цивільних можливості немає, адже отримати перепустку через вимоги росіян практично неможливо. Це ще один злочин російських військ”.

Зараз ми можемо тільки приблизно зрозуміти, скільки українців вивезено з країни. У липні британська розвідка повідомляла про 2,5 млн вивезених з України в Росію. Того ж місяця з'явився звіт Держдепартаменту США, згідно з яким депортованих налічувалося більш як півтора мільйона людей. “Оцінки з різних джерел, включно з російським урядом, показують, що російська влада допитала, затримала й силоміць депортувала в Росію від 900 тисяч до 1,6 мільйона українських громадян, у тому числі 260 тисяч дітей,— часто в ізольовані регіони на Далекому Сході”, — сказав держсекретар США Ентоні Блінкен.

В Україні схиляються до британської оцінки. “Просто уявіть цю кількість — два мільйони людей. Стільки наших людей уже вивезено в Росію. Кількасот тисяч дітей. Точних цифр нині ніхто не назве, — всіх цих вивезених людей позбавляють засобів зв'язку, в них відбирають документи, їх залякують і намагаються розвезти по віддалених районах Росії, щоб їм було максимально складно повертатися додому, на Батьківщину”, — сказав президент Володимир Зеленський під час одного з форумів.

Ми справді не знаємо точних цифр. І, боюся, ніколи не дізнаємося. Втім, точний підрахунок має значення для істориків. Для нас важлива доля кожної людини. Але, навіть незважаючи на цю максиму, ми майже нічого не знаємо про те, як вивозять наших людей, в яких умовах вони перебувають у фільтраційних таборах, де опиняються потім і як облаштовують своє життя віддалік Батьківщини.

Звісно, є ще можливість звернутися до світової спільноти. Періодично ми чуємо голоси наших партнерів, які засуджують депортацію мільйонів українців. “Незаконне переміщення і депортація осіб, що перебувають під захистом, —серйозне порушення четвертої Женевської конвенції про захист цивільного населення і є військовим злочином”, — заявив у липні держсекретар Блінкен.

Нагадаємо: Женевська конвенція 1949 року визначає міжнародні правові стандарти гуманітарного поводження в умовах конфлікту і забороняє масові насильницькі переміщення цивільного населення на територію країни-окупанта, кваліфікуючи це як воєнний злочин.

І з цим злочином ми вже зіштовхувалися.

Навесні 1942 року по всьому Києву збирали місцевих жителів для вивезення їх у Німеччину. 1 квітня голова міської управи Києва віддав наказ головам районних управ із роз'ясненням, хто саме підпадає під депортацію. Для кожного району встановлювалася квота. Наприклад, із Печерського району на роботу в Німеччину мало бути вивезено не менше 2300 людей. “Наказом штадткомісаріату міській управі доручено організувати добровільний виїзд на роботу в Німеччину працездатних жителів м. Києва віком від 16 до 55 років у кількості не менше 20 тисяч осіб, причому такий виїзд слід організовувати щодня, починаючи з 7 квітня цього року, — йдеться в документі. — Зобов'язую організувати щоденне (також і у свята) відправлення на Львівську, 24 не менше 50 людей із кожного району. Робітники повинні мати при собі теплий і літній одяг, дорожній посуд, а також силами домоуправлінь має бути забезпечена доставка багажу робітників до пункту відправлення. Виїзд у Німеччину оформляти записом у паспортах”.

За різними оцінками, за час Другої світової війни з України було депортовано близько 2,5 мільйона людей. Майже стільки ж, скільки вивезли росіяни за неповних дев’ять місяців нинішньої війни.

Про масове повернення депортованих українців поки що нічого невідомо. Але процес їх повернення, важкий і негласний, усе-таки триває. Як приклад — місяць тому з окупації повернулося 37 дітей, яких наприкінці серпня вивезли з Харківської області в район російського Геленджика. Тих же, хто залишається на території ворога, чекає насильницька трансформація.

Українську ідентичність країна-агресор намагається стерти якнайшвидше. Це починається з відбирання українських паспортів і видачі “документів” та “довідок”, які нічого не означають, але якщо з цими паперами звернутися до офіційних органів РФ, то за ними ті визначають, хто пред’явник і якого ставлення заслуговує, хай і вивезений, але все ще “бандерівець”. Дітей передають у чужі родини, відучують від рідної мови й історії, прищеплюючи їм любов до агресора та виправдання війни.

Ми втрачаємо своїх. Гуманітарна катастрофа не така помітна, як вирва від С-300. Ніби ж були люди поруч, а тепер їх немає. Знайомі перестають виходити на в'язок. Пропадають якісь звичні кластери життя. Все це поки що на рівні відчуттів, але наслідки катастрофи, що вже настала, ми скоро побачимо. Бо не можна не помітити (з урахуванням біженців, що вимушено виїхали з України) зникнення майже 10 мільйонів людей.

Тут усе просто — не буде їх, не буде нас. Тому так важливо постійно хоча б говорити про це, порушувати питання на Генасамблеї ООН, налагоджувати зв'язок із депортованими й намагатися їх повернути, і вже зараз думати про те, як покарати Росію й за цей злочин — депортацію українських громадян.