Культура хамства в умовах соціальної кризи

Чергові срачі навколо новорічних виступів “Кварталу 95”, “Дизеля”, а також “голі вечірки” (по обидва боки фронту) спричинили (й далі спричиняють) такі реакції.

1. Патетичний гнів інтелектуальних мережевих бульбашок. (За дужками залишається питання: якщо цей сегмент аудиторії споживає виключно високодуховну продукцію, звідки в них така глибока обізнаність у предметі критики?)

2. Ширша болісна реакція тих, хто так чи інак сприйняв це як особисту образу. Версії їхніх травматичних інтерпретацій не мають особливого значення. Бо ця частина суспільства в такому стані, що де його не торкни, скрізь болить. 

3. Ну й реакція масової аудиторії. Тієї, про численність і преференції якої двом вищезгаданим групам якось не з руки згадувати. Бо інакше трохи здувається ідеологія репрезентативності громадянського суспільства, яке звикло говорити від імені всього народу. Складність будь-якої системи, зокрема й соціальної, визначається її нелінійністю. Народ зазвичай про це не надто в курсі.

Ще кілька років тому на ці примітивні жарти та забави суспільна реакція була б значно слабшою. А років десять тому вони б узагалі отримали соціальне схвалення. Чи означає це, що суспільство потужно просунулось у своєму духовному зростанні? Чи це емоційний занепад спонукає параноїдально відносити кожну нікчемну дурницю до себе?

Будь-яка влада завжди розглядає культуру як недорогий інструмент рефлексивного управління, контролю над поведінкою (бо дорогий — це поліція та спецслужби). Звісно, йдеться про масову культуру. Бо іншої, через її політичну дисфункціональність, тобто непотрібність, влада не знає.

Зв’язок між масовою культурою та політикою — це “вулиця з двостороннім рухом”. Межа примітивізації — лише там, де зменшується охоплення. Заяложене гасло “Хліба й видовищ!”, яке начебто вигукував римський простолюд, насправді належить сатирику Ювеналу, який жив у перші роки правління імператора Нерона. Ювенал писав про це як про інструмент політичної корупції в плебейському середовищі.

Фізіологічно сміх і плач мають деякі спільні аспекти через вплив нашої нервової системи.

Сміх і плач активують різні частини мозку, але обидва залучають лімбічну систему — групу структур у мозку, що відповідають за емоції. Наприклад, сміх і плач можуть спричинити виділення ендорфінів — природних анальгетиків і гормонів щастя, що зменшують біль і підвищують настрій.

Інтелект тут у принципі не відіграє жодної ролі. Навіть заважає. Ви навряд чи сміятиметеся з таблиці множення, але жартів на тему арифметики — незліченна кількість. 

Префронтальна кора головного мозку як внутрішній поліціянт обмежує наші можливості інтенсивно радіти життю (чим на повну користуються підлітки, поки вона в них іще не повністю розвинулася). Але як добрий поліціянт вона іноді відпускає нас на волю. Коли на це є відповідні обставини без наслідків.

В умовах постійного стресу та хронічної ретравматизації (яка триває вже дев’ять років: Крим, ОРДЛО, ковід, вторгнення) “хороший коп” префронтальної кори потроху псується.

З одного боку — різні інтелектуальні хабарі у вигляді строкатої нісенітниці соціальних мереж. Вони частину мозку бавлять, але відволікають, тобто прямий функціонал ПФК знижують. З іншого — нескінченні когнітивні атаки, кількість і значення яких неможливо раціонально осмислити. Бо всі вони переважно про смерть.

А шукати якусь логіку у факті смерті — короткий шлях до неврозу.

Тобто суспільство загалом повертається до своїх підліткових налаштувань. У яких усе-усе надзвичайно важливо. Кожен погляд і жест стосується особисто тебе. Всі поведінкові реакції — на рівні інтелекту Ромео і Джульєтти (відповідно 16 і 13 років). Яскраво, палко й цілком безглуздо.

Під глуздом тут слід розуміти зміни, які може спричинити емоційна реакція. Найочевидніші зміни, які точно відстежуємо, — це підвищення тиску, прискорення серцебиття, тобто збільшення рівня кортизолу.

Для фізичних змін потрібна фізична поведінка. Фізичне реагування на емоційні подразники (якщо ми не в Середньовіччі) — це вибори. 

А, стоп, виборів же ж нема. Ну, натомість є дизлайки, гнівні червоні мордочки в “емоціях”, можна ще написати комусь скаргу. Ефект такий самий, як у гнівної червоної мордочки. Тільки вона тепер в дзеркалі.

Очікування виборів є у всіх, лишень реакції різні. 

В одних — оці вимучені вибачення, наче під тортурами чи в заручниках. Хоч би кліпнули щось абеткою Морзе, але ні.

Інші шикуються в морально-етичні айнзацкоманди, готові міряти правовими лінійками, кому що й чим ущемили.

Масам воно загалом якось тойво. Або смішно, або ні, без підтекстів. Воно, звісно, від стану залежить. Бо, бува, звечора смішно, а вранці вже якось не до сміху. Або навпаки. В дитинстві часом палець покажуть — і вже смішно. А тут іще й зі словами.

Це те, що ми називаємо “нижче плінтуса”, — такі культурні прищі, які вказують, що з організмом щось негаразд. Що саме?

Сатира (в оригіналі казали “сатура”) у своєму найпримітивнішому вигляді — це пряме породження демократії, її фінальної стадії розвитку. Французький соціолог наших часів П’єр Бурдьє вважав безвідповідальність визначальним принципом неоліберальної системи. Відповідно, хамство — це публічне вираження власної думки з повним ігноруванням особистих кордонів інших людей.

Про такий тип жартів ми дізнаємося від римського літературознавця (хай мене Зевс простить!) Квінтіліана. Він писав, що Горацій, Луцилій — це нормальні римські жартуни, порядні римляни. А от деякі несвідомі, на кшталт Варона Реатинського, наслідують огидний, низький стиль грека Меніпа. Це коли дурниці кажуть із серйозним виразом обличчя й знецінюють розум як такий.

Тут треба трошки історичного коментаря, щоб було зрозуміло, до чого тут греки. Цинік Меніп жив у ІІІ столітті до нашої ери. Ще двісті років тому Еллада була в розквіті сил. А тепер уже все. Перси з’ясували, що корупцією греків перемагати краще, ніж зброєю. Ну й плюс інформаційні операції — відомий оратор Демосфен, як виявилося, був у них на зарплаті, просував перські наративи.

Міжусобна Пелепонеська війна почергово знесилила й знекровила всі сім міст-держав. Творча інтелігенція масово виїжджала на заробітки до Єгипту, Персії та Македонії — там нормально платили. В самій лише Македонії ошивалося тоді близько чотирьохсот таких мудрих греків. Сам Арістотель зібрав манатки й поїхав домашнім учителем до малого Олександра Македонського. Малий виріс і підібрав собі всю Грецію, яка на той час погано лежала, ну й далі ще кілька царств. 

Тобто в історичному аспекті демократія з усім її культурним розмаїттям політично та військово програла Римській імперії, яка є першоджерелом усіх сучасних політичних устроїв із розділенням на Західну та Східну. Від однієї — Капітолій та інші топоніми у США, від іншої — Золоті ворота й Софія в Києві.

Низьке стає домінуючим, а високе — упослідженим, коли світ у свідомості людей перевертається. На війні що нижче закопуєшся, то ціліший будеш. 

Ба більше, в обставинах війни, яким не видно виразних меж, масовий попит на “низьке” зростатиме. Тут ключове слово “масовий”, невеличкі соціальні групи громадянського суспільства це не дуже зачепить публічно. Хоча тут спостерігається суперечливий процес.

З одного боку, сучасна українська культура — вся так чи інак про війну. Її суто естетичну цінність визнають лише наступні покоління. Зараз вона є документальним свідченням біди, мистецьким описом психотравмуючих подій. 

Наскільки активно людина, яка сама з тих чи тих причин перебуває в стані психотравми, споживатиме цей культурний продукт? Безумовно, підтримуватиме, розвиватиме. А для спочинку, для розслаблення, щоб у два кліки? 

Ви можете, звісно, писати осудливі пости з будь-якого приводу в соцмережах, якщо маєте на це час і бажання. Ідеально, коли ви якимось чином отримуєте за це гроші. Або хоча б увагу людей, яких вважаєте однодумцями (що не факт). Інакше це обсесивна поведінка, яка хворобливо зрівнює вас із іншими, не надто стабільними людьми. І вам уже не так самотньо в своїй цифровій палаті.

Теоретично здається, що гідна точка опори може допомогти перевернути світ. Так вважав Архімед. Але він був убитий під час захоплення Сиракуз римськими військами під командуванням Марцелла 212 року до нашої ери, бо був дуже заклопотаний математичними розрахунками й не помітив перед собою простого римського солдата. 

Не шукайте логічної точки опори в дурницях. 

Олег ПОКАЛЬЧУК, український письменник, соціальний психолог. Член Національної спілки письменників України