Кремлівські відповіді на українські питання

Остання заява Медвєдєва стала першою публічною декларацією того зовнішньополітичного курсу, який ще у 2000 був започаткований (чи, власне, реставрований) його попередником і нинішнім головним опонентом у боротьбі за президентську посаду, але й досі не був проголошений на найвищому державному рівні Росії, — “хто не з нами, той проти нас”.

Вирок “багатовекторності”

Дослівно Медведєв сказав наступне: “Єдине, що я хочу сказати, абсолютно точно, що якщо Україна, наприклад, вибере європейський вектор, то їй, звісно, буде складніше знаходити якісь розв’язки в рамках Єдиного економічного простору і Митного союзу, у якому беруть участь Росія, Казахстан і Білорусія. Тому що це інше інтеграційне об’єднання. Ну, не можна бути скрізь. Або там, або там. Не можна сидіти на двох стільцях, потрібно робити якийсь вибір”.

Майже одночасно віце-спікер Держдуми та президент російського газового товариства Валерій Язєв на прес-конференції у Берліні назвав неприйнятною політику “багатовекторності” у газових питаннях: “Україна як завжди між — хоче повномасштабної співпраці як з “Газпромом”, так і з ЄС”.

“Третій енергетичний пакет має діяти там, де закінчуються наші магістральні газопроводи — “Північний потік”, “Південний потік”, а також трубопровідні системи, які йдуть через Україну, аби право доступу третіх осіб не розумілося буквально”, — сказав він.

А впровадження загальноєвропейських норм в енергетичній сфері України, за словами Язєва, обов’язково ускладнюватиме газові відносини з Росією.

Для нинішньої влади, для якої декларування ідеї “нейтралітету”, “європейської інтеграції без погіршення відносин з Росією” і тому подібні утопії були наріжними каменями усіх виборчих кампаній, це є останнім дзвіночком.

Приклад Лукашенка та Каддафі засвідчує, що Захід здатен лише на тимчасове загравання із авторитарними режимами, за однієї умови — якщо кінцевим результатом буде їх ліквідація.

Тобто такий собі аналог “перебудови”. Адже економічна вигода від співпраці з лівійським лідером не стала для нього порятунком, так само як і конфронтація останніх років між Лукашенком і Кремлем сама по собі не змогла стати індульгенцією для “бацьківізму”.

А на що розраховував цілком “вестернізований” на момент інавгурації Віктор Федорович, коли розпочинав свій бліцкриг по перевтіленню за неповний рік у авторитарного проросійського правителя?

Та й сама кучмістська “багатовекторність” в останні роки його правління почала створювати проблеми. А те, що Янукович, чи то його радники, не взяли цього до уваги через стільки років, лише черговий раз засвідчує, що їх професіоналізм далекий від декларованого.

Зміна риторики

Видатися “дивною” заява російського очільника може на фоні хіба що тривалих месиджів російського керівництва (очевидно із урахуванням фактора громадської думки в Україні) про те, що “рух України у Європу не суперечить співпраці з РФ, на відміну від інтеграції в НАТО”.

Але з останньої заяви Медведєва стає очевидним, що попередні були пов’язані виключно із розрахунком на ефемерність вступу України до ЄС на фоні цілком реальної перспективи членства в НАТО.

Зараз, коли ЗВТ і угода про асоціацію в Європі стала розглядатися як форма нейтралізації впливу Кремля на Україну та упередження її подальшого втягування в Митний союз, а відтак стала реальністю, позиція Кремля різко змінилася.

Що це саме так, Медведєв, до речі, недвозначно дав зрозуміти, вказавши у якому форматі у Москві бачили межу допустимого “європейського вибору”, що усі ці роки декларувався орієнтованими на кремлівську еліту колись опозиційними, а тепер владними політичними силами України: “Ми всі європейські країни, я маю на увазі Україну і Росію. Ми не тільки дружимо, але і просуваємо свої проекти на європейський ринок”.

Приспані загрози

Загроза близького створення ЗВТ з ЄС, яка може стати черговим (після вступу до СОТ) бар’єром на шляху можливого втягування України в Митний союз ЄЕП, змусила російську сторону різко активізуватися ще з початку поточного року.

На початку лютого відповідальний секретар комісії Митного союзу Глазьєв наполегливо “порадив” Україні “уважніше придивитися до досвіду роботи Митного союзу”, “позбутися фобій”, заспокоюючи при цьому завідомо неправдивими твердженнями, що подібне членство не суперечитиме її “євроінтеграційним інтересам”, а Україна “буде більш рівноправним членом МС, аніж у будь-якому об'єднанні з ЄС”.

Потім були спроби мотивувати до вступу шляхом тиску на українських експортерів (металургів, цукроварів тощо), що були підсумовані візитом Путіна.

І хоч Азаров і переконує, що під час останніх зустрічей із російським керівництвом пропозицій відмовитися від подальших переговорів щодо зони вільної торгівлі з ЄС в обмін на перегляд формули ціни на газ він не отримував, але можливо отримував в обмін на щось інше.

Бурхлива реакція, в тому числі і в самій партії влади, на можливу капітуляцію перед Москвою під час квітневого візиту Путіна зірвала плани бліцкригу російського прем’єра, але це не обов’язково є остаточною відповіддю з Банкової.

Врешті-решт, усе може завершитися внеском Віктора Федоровича у передвиборчу кампанію свого російського колеги за принципом “Путінські силові методи а-ля “мочити в сортирі” з Януковичем не проходять, а “барбекю” Медведєва дають потрібний результат”.

У будь-якому разі доки ЗВТ з ЄС не створено, а угоду про асоціацію не підписано, питання остаточно не зняте.

Варто згадати як уряд Януковича діяв у випадку зі вступом до СОТ у 2006-2007 роках. Намір декларувався, але реальних кроків щодо вступу, проти якого різко виступала Росія, не було. Вступ відкладався на невизначний, точніше синхронізований з Кремлем час.

Що заважає діяти аналогічним чином зараз? Адже ідеї створення зони вільної торгівлі між РФ та ЄС, “єдиного економічного простору від Атлантики до Владивостоку” також існують, в тому числі, і серед політиків ЄС.

Хтось заперечить: це справа далекої перспективи. Але ж у 2003-2004 роках, коли Україна фактично чекала Росію для вступу у СОТ, навряд чи хтось думав про те, що “стратегічний партнер” і у 2011 членом цієї організації не стане.

“Зрозумійте, Європа переживає фазу економічного стиску, вона себе вичерпала”

Тим часом, виголошені в Україні напередодні квітневого візиту Путіна резони відмови від західного вектору на користь східного, попри не надто високу посаду речника — заступника міністра економіки Мунтіяна (він же уповноважений з питань співробітництва з РФ й державами-членами СНД та ЄЕП) — заслуговують на увагу хоча б тому, що значна частина впливових людей у владних колах думають аналогічно, от тільки дозволити собі заявити про це публічно не можуть.

Ключовою слід вважати навіть не заяву про намір вступити в Митний союз, а декларацію безперспективності інтеграції у західному напрямку.

Так, Мунтіян прямо заявив: “Зрозумійте, Європа переживає фазу економічного стиску, вона себе вичерпала”. Тож для частини впливових фігур в уряді, зі слів Мунтіяна, усвідомлення ризиків для членства в СОТ від можливо вступу країни до Митного союзу, уже не є фактором стримування.

Аби задовольнити реінтеграційні амбіції Москви, в українському Кабміні готові навіть запропонувати партнерам по СОТ відповідні компенсатори: “Сьогодні в Україні середній вхідний тариф становить 4,5%, а в країнах Митного союзу — 10,25%... нам доведеться вести переговори з усіма 153 країнами-членами СОТ, домовляючись про зміну умов нашого членства. Природно, ці країни піднімуть питання про компенсацію втрат, які вони понесуть”.

Харківське дежавю

Як і у випадку із “стратегічно вигідними” Харківськими домовленостями, був виголошений і “вагомий аргумент” про уявні переваги східного вектору інтеграції над західним.

Причому яскравим прикладом маніпуляції свідомістю стала гра “вражаючими”, як для необізнаних, обсягами вигод від створення Митного союзу з ЄЕП: “за перший рік повноцінної діяльності ЗВТ товарообіг України з країнами Співдружності повинен збільшитися приблизно на 35%”.

Особливо якщо врахувати, що, по-перше, і без пропонованого вступу товарообіг, наприклад у 2010 році, зріс майже на 70%. А по-друге, жодного слова про торгівельний баланс, який, за урядування проросійських політиків, постійно погіршується.

Навесні минулого року владна команда так само вихваляла обмін Севастополя на віртуальну газову “знижку”, у результаті якої і ціни на газ для населення не зростатимуть, і проблеми бюджету та “Нафтогазу” нібито будуть вирішені.

Натомість і ціни на газ виросли, і сповзання “Нафтогазу” у боргову яму набув такого розмаху, що уже відкрив шлях для реалізації чергового етапу наступу “Газпрому” на український газовий ринок.

1 квітня очільник Мінпаливенерго Юрій Бойко повідомив, що влада таки прийняла рішення продати до 25% акцій компанії.

“Дачні”, а не “кулуарні”

До речі, відвертість Медвєдєва пролила світло і на витоки Харківських угод.

Як і можна було здогадатися, вони стали не результатом зважених, із урахуванням усіх можливих наслідків для майбутнього української держави розрахунків, а всього лише результатом благальної розмови залежного та його патрона на тему, де знайти гроші для розрахунку з олігархами-спонсорами — власниками металургійної та хімічної галузей.

Спосіб укладення угод дає відповідь на багато запитань, які поставали в контексті поспішності їх укладання навесні минулого року. Дослівно Медведєв заявив: “ми придумали з президентом Януковичем. Якщо вас цікавить, де, то можу сказати — сидячи в мене на дачі, але це не означає, що угоди є кулуарними”.

Останній зворот, щоправда, нагадує приказку — “або дурний, або прикидається”. Адже ці “дачні” домовленості від “кулуарних” відрізняються хіба-що у рази вужчим колом учасників.

Можна довго сперечатися з приводу того, чи стало дачне “чаювання” Януковича-Медведєва наслідком кремлівського “ночування” Тимошенко-Путіна, але той факт, що його наслідки Україні доведеться розгрібати значно важче, навряд чи можна заперечувати.

Принаймні сам Медведєв, укладаючи їх чудово усвідомлював, що Янукович змушений буде їхати на дачу знову: “За рахунок цього договору неможливо вирішити всі проблеми. Ним неможливо закрити проблеми в бюджеті і деякі інші проблеми. Потрібно думати про те, що робити далі”. Людською мовою це означає “думати про чергові поступки на користь Росії”.

У зв'язку з цим, може лише насторожувати підсумкова частина коментаря Медвєдєва з приводу того, що РФ “готова розглядати питання” про чергову зміну умов постачань газу в Україну. Адже третьої такої “стратегічної перемоги” український суверенітет (економічний чи політичний, а може і той, і інший) може просто не витримати.

Олександр КРАМАР