Коли стає зовсім темно — можна побачити зорі

На жаль, я не помилився. Для українського суспільства і для кожної вільної людини знову наступили часи виживання і надії на удачу: задушать — не задушать.

Знову на горі панує принцип зграї: все в нашій владі, якщо у владі — всі наші. Знову в одному найголовнішому кабінеті країни вирішують, кого посадити, кому дати бізнес, кого зробити депутатом, а кому — відрізати голову.

Тоді в тому кабінеті йшлося про голову Георгія Гонгадзе.

…Я знав Гію як живу людину. Він був одним із невеликого числа блискучих журналістів, які рубали правду-матку в організованій мною безбашенній газеті “Грані”. Олег Єльцов, Тетяна Коробова, Ірина Погорєлова, Володя Скачко, Георгій Гонгадзе, Валерій Зайцев — ми робили газету-бомбу, яку щотижня читали з-під поли 100 тисяч чоловік.

Пізніше Гія придумав свій проект інтернет-газети “Українська правда”, яка почала з передруку “Граней” і швидко набирала гостроти і авторитету вже своїми матеріалами.

У темряві авторитаризму цей сектор правди не міг не стати темою розбірок у тому всевладному кабінеті. Тож всі наші прізвища звучать на плівках Мельниченка. Високі фігуранти розмов вирішили дати урок тим, хто смів мати сміливість. У результаті інтриг наближених до трону роль жертви випала Гонгадзе.

За день до смерті, 15 вересня, я бачився із ним у редакційній кімнаті, де було як завжди накурено і гамірно. Атмосферу тих “планьорок” гарно передає звіт прослушки СБУ: “собравшиеся нецензурно выражаются о власти и поднимают антипрезидентские тосты”.

Гія приніс останню статтю, стрельнув 10 доларів і не дочекався червоного вина, за яким побіг мій помічник. Він завжди поспішав. “Наступного разу”, — сказав Георгій. Наступного разу в нас уже не було…

Завдяки тоді мужньому і непідкупному Олександру Морозу, завдяки активності друзів-журналістів, завдяки наметам безкомпромісних ідеалістів “України без Кучми”, завдяки першим після проголошення Незалежності багатотисячним мітингам і об’єднанню різнокольорової опозиції через декілька місяців Георгій Гонгадзе став символом.

Один із найвідоміших святих теж носить ім’я Георгія. Прикметно, що легенди про нього не співпадають ні в часі, ні в місці його подвигів. Але чудо життя і смерті Георгія-Змієборця визнають і католики, і православні, і мусульмани.

Відродження вільної України — чудо нашого Георгія Гонгадзе. Його ім’я стало всесвітньовідомим символом боротьби для опозиції і випробуванням для влади.

Я дуже шкодую, що не зміг переконати Ющенка перейменувати вулицю Банкову на Гонгадзе. Не тільки заради пам’яті, але й для перестороги. Думаю, багато каламутних і неправедних указів і універсалів було б важче підписати за такою адресою.

У моєму робочому кабінеті в МВС стояли декілька фотографій з “минулого життя”. Серед них — фото встановлення пам’ятника убитому Георгію, який з усіх боків тримають багато-багато рук.

Я щасливий тим, що зумів добитися явки з повинною працівників міліції, які скоїли це вбивство. Прямо з мого кабінету їх забрали слідчі ГПУ. Не моя вина, що клопотання і навіть вимоги допитати замовників впиралися у зневажливу посмішку тодішніх керівників Генерального могильника. Вони, кров од крові недобитої Ющенком системи, вміли чекати свого реваншу.

Чергову річницю того злочину я зустрічаю логічно для поверненої у вчорашню темряву країни — в тюрмі.

Кучма і Литвин — на волі, в президії Верховної Ради до 20-річчя Незалежності України.

Справа Пукача дбайливо закрита від гласності і навіть інформація учасників процесу про викривальні покази генерала-убивці не стала ні шоком для країни, ні моральною гибеллю цих політичних діячів.

“Совість зазвичай мучить не тих, хто винен”, — писав мудрий Ремарк.

Широко розрекламована на початку року справа проти Кучми повільно йде до закриття. Все зроблено для того, щоб врятувати Папу нинішніх нащадків кучмізму. Крайніми призначено трьох міліціонерів, одного генерала і застреленого міністра. Я не беруся замінити суд, але хочу нагадати міліцейський вислів: “У каждого состава преступления есть свой паровоз”.

Таким паровозом, який привів до смерті Гонгадзе, є президент Кучма. Саме він створив у країні систему, при якій офіцери МВС покірно виконали вказівку вбити людину. І що важливо — всі в МВС знали про це. Знали і мовчали, бо це було природнім для створеної Кучмою атмосфери в міліції, у владі, в країні в цілому.

Хто думає, що я суб’єктивний — перечитайте записку покійного Юрія Кравченка, на якого зараз підло хочуть повісити всю вину. Ця записка — вирок. Якщо не для цього, то для вищого суду: “Я стал жертвой политических интриг президента Кучмы и его окружения”.

Пишу це не для помсти Леоніду Кучмі. Його по-людськи шкода. Але думаю, що ми повинні нагадати про цей вже давній злочин, щоб зупинити кам’яніння нелюдської авторитарної системи. Тепер уже системи Януковича.

Пишу про це і тому, що маю на це право.

Я багато чого не встиг чи не зміг зробити в МВС, але про підкидання вибухівки та зброї опозиційним діячам в міліції в 2005-2009 роках не могло бути й мови! У тій міліції рішення перекрити центр столиці для акції опозиції до Дня Незалежності було нереальним! У тій міліції наказ про викрадення і вбивство журналіста (та й будь-кого) був абсолютно неможливим!

Сьогодні все це знову повернулося.

Розгул злочинності нікого в МВС не турбує. Головне знову одне — угодити Папі. Тільки тепер його звуть Лідер. На захист його інтересів, на виконання його наказів, на забезпечення його спокою направлені всі зусилля 300-тисячної системи.

І такий стан “міліції без голови” знову робить можливим будь-який наказ. Тож не дивно, що відновлення небезпеки тоталітаризму знову об’єднує і виводить на вулиці інакомислячих.

Для чого я і такі, як я, знову нариваємося на проблеми? Чи вартує продовжувати боротьбу, якщо апатія і байдужість заліпила очі й рот нації? Якщо все, проти чого ми боролися, — торжествує? Якщо вчорашні друзі вивернулися шерстю наверх? Я часто чую ці запитання.

Моя дружина плакала через політику один раз — у 2001 році, коли розгромили наметове містечко “України без Кучми”, а телевізор демонстрував стотисячний мітинг підневільно зігнаних під дощем на харківську Площу Свободи людей із однотипними гаслами “Кучма — наш президент!”.

І в Києві, і в Полтаві, і в Одесі — скрізь тисячі задовбаних владою українців тримали ці гасла. Іра тоді плакала від зневіри. Я їй пообіцяв, що це ненадовго.

У листопаді 2004 року мене відправили спостерігачем на Кіровоградщину. Виборчий округ був вотчиною Лозинського, тоді — довіреної особи кандидата в президенти Віктора Януковича.

Було все — і спроби перевірки міліцією правильності заповнених бюлетенів, і підпал дільниць, і викрадення протоколів. Боротьба була жорстокою, інколи сходилися в рукопашну.

Останнє протистояння відчувалося під ранок у сільській школі, де влада зривала кворум комісії, всіляко залякуючи вчительок, котрі до неї входили. Їм лишилося “зламати” лише одну. Ніколи не забуду,як вона вийшла з кабінету начальства, постояла, витерла сльозу і сказала: “Хай мене покладуть в могилу в найкращий в світі чорнозем, але я підпишу цей протокол. Буде по правді”.

Ця історія — моя відповідь на запитання про сенс політичної діяльності.

Ми часто нарікаємо, що нам бракує героїв. Але в час, коли стає зовсім темно — можна побачити зорі.

Перший президент демократичної Чехії професор Томаш Масарик казав: “Ми вимірюємо життя надто односторонньо, за його довжиною, а не за величиною. Більше думаємо, як продовжити життя, ніж про те, як його по-справжньому наповнити”.

Георгій Гонгадзе навчив нас не боятися. Я вірю, що кожна крапля видавленого із себе страху і безнадії наповнить чашу недопитого ним вина. Я певен, що коротке життя Георгія — повноцінне. У наших силах зробити його повнішим своїми наступними вчинками.

Юрій ЛУЦЕНКО, Лук’янівське СІЗО, 15.09.2011 року