ДАЙДЖЕСТ

Ключ від тюрми народів

[08:20 20 ноября 2022 года ] [ Українська правда, 19 листопада 2022 ]

Процес дезінтеграції РФ навряд чи розпочнеться без попередньої дестабілізації в центрі.

У роки Другої світової радянський пропагандист Ілля Еренбург уславився неполіткоректним закликом “Убий німця!”. Згодом він стверджував, що розпалювання ненависті до ворога було вимушеним заходом: оскільки спочатку багато хто в СРСР наївно розраховував на класову солідарність німецьких трудящих.

У своїх мемуарах товариш Еренбург напише: “Ми здавали за містом місто, а я не раз чув від червоноармійців, що солдатів супротивника пригнали до нас капіталісти та поміщики, що, крім Німеччини Гітлера, існує інша Німеччина, що якщо розповісти німецьким робітникам та селянам правду, то вони покидають зброю…

Люди, які захищали Смоленськ чи Брянськ, повторювали те, що чули спочатку в школі, потім на зборах, що читали в газетах: робітничий клас Німеччини сильний, це передова індустріальна країна, щоправда, фашисти, що їх підтримують магнати Рура та соціал-зрадники, захопили владу, але німецький народ проти них, він продовжує боротися”.

Уявлення про робітничий клас, готовий повстати проти фашистського гніту, дуже добре укладалося в рамки радянської ідеології.

Однак у реальному житті більшість німецьких пролетарів залишалися вірною опорою режиму до кінця війни. А найрезультативнішими противниками Гітлера виявилися представники військової аристократії, які спробували здійснити путч 1944-го — і це зовсім не вписувалося в радянську класову догму.

Який урок із цієї історії може винести сьогоднішня Україна? Коли йдеться про вирішення прикладних військово-політичних завдань, ідеологія не повинна затуляти практику. А нинішнє українське суспільство теж буває схильним до ідейного догматизму.

Співгромадяни Іллі Еренбурга надавали сакрального значення поняттю “клас”. Для нас таким самим сакральним стає поняття “нація”.

У 1930-х вважалося очевидним, що будь-які індивідуальні особливості несуттєві: по-справжньому важливою є приналежність до того чи іншого класу. У 2020-х Україна стверджується в думці, що особисті характеристики не мають великого значення: все визначається приналежністю до тієї чи іншої нації.

Варто подумки розділити навколишній світ на окремі класи, і пазл світоустрою відразу складався воєдино. Поділ навколишнього світу на нації дає аналогічний ефект — все починає здаватися гранично ясним і простим.

Воююча Україна отримує готові відповіді на всі питання про підданих ворожої держави — про те, чи вони відрізняються одне від одного, і чи можуть виявитися корисними для нашої справи.

Етнічний росіянин — навіть якщо він все свідоме життя боровся з Кремлем — все одно залишається представником імперської нації. Отже, він є природним ворогом України, якого не можна розглядати навіть як ситуативного попутника. Жодної користі від нього не може бути за замовчуванням.

Інша справа — буряти, тувинці, башкири, якути чи дагестанці. Вони поневолені імперією і перетворені на московське гарматне м'ясо, а отже, заслуговують на поблажливість і співчуття. Більше того, пригноблене становище автоматично робить їх потенційними союзниками Києва в боротьбі з російським імперіалізмом. Навіть якщо вони самі цього поки що не розуміють.

Жителя Чечні, який воює проти України, взагалі не належить називати “чеченцем”: його прийнято називати “кадировцем”. Оскільки “чеченець” для нас — це представник волелюбної нації, яка була завойована Москвою на початку 2000-х і готова будь-якої миті повстати проти своїх гнобителів. Майже як німецький пролетаріат 1930-х із погляду тодішніх радянських ідеологів.

Ідеологія підказує українцям простий та очевидний рецепт перемоги над імперією зла. Поневолені нації, які населяють РФ, повинні усвідомити себе, відмовитися воювати за московські інтереси, збунтуватися проти Путіна — і тоді кремлівському режиму кінець.

Здається, ключ від російської в'язниці народів лежить на чільному місці. Бери та користуйся! Але, на жаль, за всієї своєї привабливості ця ідеологічна конструкція розходиться з реальним історичним досвідом.

У XX столітті ворожа імперія двічі переживала крах, і обидва рази імперська риба починала гнити з голови. Криза в столиці давала поштовх результативному національному руху на місцях — але аж ніяк не навпаки.

Династія Романових благополучно пережила бунти проти трудової мобілізації, що спалахнули в середньоазіатських володіннях імперії 1916-го і були придушені карателями.

Натомість фатальним для самодержавства виявився виступ петроградських домогосподарок у лютому 1917-го, підтриманий петроградським гарнізоном. А вже після столичної революції різко активізувалася та виявилася успішною національно-визвольна боротьба: від Фінляндії до України.

Початком кінця для радянської імперії стала системна криза середини 1980-х, яка змусила московське керівництво взяти курс на розбудову та демократизацію. Національні фронти в Латвії, Естонії та Литві — так само як і український Народний Рух — спочатку позиціонували себе саме як рухи на підтримку перебудови, що схвалюють ініціативу центру. А вже потім вони трансформувалися на відкритих могильників СРСР.

У нас немає підстав сподіватися, що в XXI столітті крах імперії проходитиме за принципово іншим сценарієм. У нас немає підстав вважати, що російський громадянин із Грозного, Уфи або Улан-Уде апріорі кращий за російського громадянина з Москви або Санкт-Петербурга.

І ми не маємо підстав думати, ніби бродіння в серці імперії має меншу цінність для України, ніж протести на Північному Кавказі або на Далекому Сході. Швидше навпаки: процес дезінтеграції РФ навряд чи розпочнеться без попередньої дестабілізації в центрі.

Пасивне невдоволення, протестні настрої, вуличні заворушення, протиріччя у верхах, залаштункові інтриги — все це має розглядати Україна виключно в практичному, а не в ідеологічному ключі.

Ситуативні російські попутники не повинні викликати ні співчуття, ні симпатії, ні сподівання на повноцінний союз у майбутньому.

Воюючій Україні не потрібні вірні друзі в РФ — їй потрібні інструменти. Інструменти, що виконують суто утилітарну функцію: максимальне ослаблення супротивника.

І навряд чи варто переконувати себе, ніби московський інструмент для нас менш корисний, ніж бурятський, башкирський чи чеченський. Навіть якщо ідейна догма підштовхує багатьох українців саме до такого висновку.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ