Хайперлуп “Київ-Варшава”: чому пора створювати міністерство еміграції

Протягом останніх років промови перших осіб держави остаточно відірвалися від реальності. Особливо це стосується економіки.

Попри численні заяви про євроінтеграцію, уряд виконав умови угоди про асоціацію з ЄС лише на 13%.

Незважаючи на виступи про покращання бізнес-клімату і навалу інвесторів в Україну, інвестиції перебувають на рекордно низьких рівнях.

Структура економіки і надалі лишається сировинною. Фінансова стабільність дедалі більше залежить від переказів заробітчан. У цей час влада продовжує бавитися “в пасочки”, створюючи “паперові” державні органи.

21 березня Нацбанк оприлюднив дані щодо приватних грошових переказів в Україну, які здійснюються переважно заробітчанами. В результаті стало зрозуміло, що внесок заробітчан в економіку країни суттєво недооцінювали.

За останні три роки заробітчани переказали близько 25 млрд дол, тоді як прямі іноземні інвестиції в Україну становили 7 млрд дол у 2012 році або трохи більше 10 млрд дол у 2008 році. Ці цифри значно перевищують показники останніх років.

Приватні грошові перекази заробітчан стали важливою складовою стабільності національної валюти протягом останніх років. Їх частка до ВВП після перерахунку НБУ стала дорівнювати 8-9%.

Натомість прямі іноземні інвестиції, які є прямим відображенням зусиль влади щодо створення сприятливих умов для розвитку бізнесу в країні та реальною оцінкою дій влади міжнародними інвесторами, перебуває на рекордно низьких рівнях, як би гарно не співали наші політики.

Прямі іноземні інвестиції — це, насамперед, якісні робочі місця, стабільність національної валюти, нові технології на виробництвах.

Проте реальність така, що одним з найбільших інвесторів протягом останніх трьох років в Україну була Росія. Не через бажання, а через необхідність врятувати від банкрутства свої банки.

Президент України заявляє, що “нема країни у світі, яка такими темпами проводить реформи”, а також декларує, що до нас стоїть черга з інвесторів.

Іноді заяви українських політиків протилежні за своїм змістом. До таких можна віднести вислів міністра закордонних справ Павла Клімкіна про те, що “українці рятують економіку Польщі”. Насправді ж українці рятують свої сім’ї від злиднів і Україну — від подальшої девальвації.

Ще одним актуальним показником оцінки економічної політики двох післяреволюційних урядів є те, що згідно з програмами EFF України і МВФ, Україна мусила закінчити 2018 рік із золотовалютними резервами на рівні 38 млрд дол і за чотири роки в обмін на реформи мала отримати 25 млрд дол дешевих міжнародних позик.

Фактично це сума, еквівалентна переказам заробітчан за останні три роки. Натомість Україна в обмін на реформи не змогла отримати й половину цієї суми.

Золотовалютні резерви оцінюються 18 млрд дол. Вони досягли цього рівня завдяки заробітчанам, а не залученим інвестиціям або вдалому виконанню програми МВФ, співпрацею з яким так полюбляють хвалитися державні керманичі. 

На фоні реального стану справ в економіці, “фінансової стабільності”, яку значною мірою забезпечують заробітчани, новина про створення урядом нової державної установи — Офісу залучення інвестицій — виглядає як знущання над здоровим глуздом.

Тут одразу згадується ще одна схожа за змістом “паперово-картонна” інституція — Національна інвестиційна рада, результати діяльності якої просто відсутні. Воно й не дивно, оскільки навіть ідейний натхненник і керівник цієї “інвестиційної ради” Борис Ложкін вирішив інвестувати в Німеччину, а не в Україну.

Не треба бути великим економістом, щоб зрозуміти: суттєвих інвестицій в Україну нема і бути не може. Дешева робоча сила є чи не єдиною конкурентною перевагою сучасної України.

Для залучення інвестицій не потрібно вигадувати велосипед. Якщо виконувати програму МВФ, створити якісну незалежну судову систему, модернізувати центральні органи виконавчої влади, то це забезпечилть макрофінансову стабільність і як наслідок —  приплив реальних іноземних інвестицій.

Іноземним інвесторам не потрібно, щоби про них дбав наш Кабмін. Їм потрібні якісні закони, незалежні суди та економічні свободи. Замість цього влада пропонує їм тимчасові паперові інституції з нульовим ефектом.

Ганебні результати минулих років із залучення інвестицій виглядають цілком закономірними. Якщо нічого не зміниться, то інвестиції Україні не знадобляться. Коли влада наважиться провести перепис населення, цифри, ймовірно, нас дуже здивують.

Тоді, можливо, керівництво держави усвідомить, що замість багатьох міністерств та агенцій нам знадобиться хіба що міністерство еміграції і хайперлуп “Київ-Варшава”.

Олександр МОЙСЕЄНКО