Головна загадка найновішої української історії

Перший текст з циклу “Економіка злиднів”

Підступаючи до головної таємниці надновітньої історії України, мене завжди цікавила одна глобальна тема. Як же так сталось, що в нашій країні, де були порожніми цілі галузеві ніші для високотехнологічної продукції, що могла б стати основою для національних корпорацій світового рівня — найбільш прибутковими стали мережі роздрібної торгівлі та сировинно-експортна економіка, а промислові гіганти оцінюються в суми значно менші, ніж середня вартість комерційної забудови аналогічної за площею ділянки. Той же Одеський Припортовий фактично продається по ціні землі, на якій розташований, ніби там нема навіть капітального будівництва.

Я над цим довго думав, і нарешті вирішив систематизувати свої думки стосовно “економіки злиднів”. Саме таку економіку і будувала останні 25 років Україна — повільно із країни з величезним індустріальним потенціалом перетворюючись на вбогу прохачку з напівфеодальним ладом, чиї “князі” скуповують елітне житло в Лондоні, а населення вже не має за що трусів купити. Отже дозвольте мені свої висновки розпочати із особистого досвіду.

Колись, коли я лише починав свій професійний шлях, був у Вінниці такий завод — ПО “Термінал”, який поділявся на дві частини. Одна була вище вулиці Келецької, і називалась “Заводом Газоаналізаторів”, а друга — нижче, і там був науково-дослідний інститут, де займались, наприклад, розробкою низьковольтажних джерел живлення. Ота верхня частина випускала два типи продукції: АТ-сумісні термінали, а також аналізатори характеристик газового потоку.

Влаштувався працювати я, насправді, не на “Термінал”, а на одне із ТОВ НВК, які займали порожні площі вже тоді “мертвого” заводу, і які намагались хоч якось відновити високотехнологічне виробництво. Конкретно наша фірма намагалась створювати мікропроцесорні системи, уже на західній схемотехніці, але за допомогою наших рішень. Задумка була потенційно дуже багата: реалізація апаратної підтримки протокола ОКС №7 (SS 7) для цифрової телефонії. Щоб ви собі уявляли, що це таке: це протокольний стек, який дозволяє з'єднувати в єдину систему різні типи телефонії та комп'ютерних мереж. Це дозволило б різко підняти технологічний рівень комунікацій глибинки. Це був 2003-й рік, нагадую. А різкий прорив мережевих технологій в нашій країні відбувся тільки в 2012 р., так що ми випереджали конкурентів на роки. Сама технологія була далеко не новою, ще 1975 року, тобто реалізувати її в українських умовах було можливо. Не вистачало тільки грошей.

І от саме грошей, тобто, інвестиційного капіталу — нам ніхто так і не дав. Скільки наш менеджер не намагався добитись фінансування хоч у когось (навіть квартиру власну продав, щоб втримати фірму на плаву), завжди натикався на сите “нэ трэба”. А й справді, кому нафіг потрібний розвиток телефонії, якщо люди і так справно платять за те, що дають, і не просять більше. Нащо всякі там інтелектуальні мережі, конференц-зв'язок, доступ до інтернету, взагалі якесь розширення функціоналу... Так ми в трубу і вилетіли, ледве протримавшись до середини 2004 року.

І от сьогодні, озираючись на той свій перший досвід “вільного ринку”, я задумуюсь — а чому ми вилетіли в трубу, при такій-то потенціально грошовій задумці? Той же самий 3G базується саме на стандартах SS7, і ми могли б бути першими на цьому ринку, а інвестор міг би зірвати на цьому куш. Більше того, нікому так цей стандарт і не знадобився, а вітчизняна телефонія за останні десять років перетворилась на примару, і тепер за технології, які могли б відтворити самі, мусимо платити втридорога як за високотехнологічний імпорт.

А газоаналізатори? Ще в 1996-му році було зрозуміло, що буде тренд на зростання споживання газу. Газоаналізатори — це одна із ключових частин розширення газопостачальної мережі. Це створення мережі датчиків, які забезпечили б чіткий і точний облік в масштабах країни — це ж для підприємливого бізнесмена Клондайк, Ельдорадо. Останній “писк” цієї тематики був десь в 2008 чи 2009-му році: мені запропонували взяти участь в розробці софта для газових датчиків, які мали об'єднуватись в Wi-Fi мережу. Наскільки мені відомо, це була госптема державного масштабу — одна із багатьох, які роздавала на місцеві університети Юлія Тимошенко (я тоді відмовився, бо це була не зовсім моя спеціалізація). На жаль, після приходу до влади Януковича, проект розробки мережі газових датчиків був закритий, як і решта подібних.

Так от, завод газоаналізаторів ще в 90-ті закрили, все обладнання або вивезли, або викинули на металобрухт — а на його місці спочатку були орендовані площі, а тепер там — МегаМОЛЛ, один із найбільших ТРЦ в районі. Що цікаво, рівно за поворотом вулиці точнісінько такий же ТРЦ “Грош”. А в кінці вулиці, на колишній швейній фабриці — іще один, недобудований. А через квартал — іще два таких же супергіганти. І я все життя цікавлюся — де вони беруть стільки покупців, щоб окупити хоча б ці гігантські площі, при середній кількості потенційних покупців біля 10-20 тис.... Втім, відповідь, мабуть, точно така сама, як і відповідь на питання — де “Рошен” бере стільки грошей, щоб при падінні продажів відкривати все нові й нові дистрибуційні точки.

Побутує думка (її часто озвучують навіть відомі політологи), що все це — ознаки того, що технологічна культура (як і всі ці заводи, фабрики, розробки) для українців була чужинною. Це був один із наслідків впливу “радянської техноматриці”, яка після розвалу СРСР почала поступово зникати, і українці повернулись до свого природнього рівня — технологічного рівня позаминулого століття, із аграрною свідомістю. Тому не треба особливо переживати через те, що ми втратили більшу частину свого технологічного потенціалу, він легко буде компенсований аграрним сектором, в обмін на продукцію якого українці зможуть придбати всі необхідні технології на Заході.

Ну, по-перше, купити технології — не значить їх опанувати, і тим паче не значить перейти на відповідний технологічний рівень. Ми іще повернемось до цього питання, бо воно суттєве і набагато глибше, ніж здається на перший погляд.

По-друге, технологічна культура аж ніяк не була чужинною для українців. Більше того, я стверджую (і здатен доказати це), що СРСР не зміг перейти на наступний технологічний рівень саме тому, що його очільники панічно боялись появи в Києві технологічної школи, яку не зможуть контролювати. Адже саме українські науковці створили ядро технологій, які і закладали саму можливість комп'ютерної революції, подібної до тієї, яка відбувалась в той час в Сполучених Штатах. Його було брутально знищено і розтоптано в той момент, коли в 1973 р. на найвищому рівні в СРСР було прийнято фатальне рішення: вітчизняні розробки мікросхемотехніки згортаємо, замість цього крадемо і купляємо все на Заході “під ключ”.

А відбувалось тоді ось що. В 1964 р. академік В. М. Глушков створив теорію цифрових автоматів, і написав монографію по їх синтезу для різних задач. Це була база для створення комп'ютерних систем будь-якого масштабу і призначення. Саме на цій математичній основі були створені перші в СРСР спеціалізовані комп'ютери для інженерних розрахунків серії “МИР”. Це була не одинична серія, а одразу технологія масового виробництва таких комп'ютерів. Саме вони мали стати основою для інформаційно-керуючого комплекса “Дніпро”, а він, в свою чергу, була основою для ЗДАС (Загальнодержавної Автоматизованої Системи) — комп'ютерної мережі, вітчизняного варіанту MILNet, з якої потім виріс Інтернет в США. Але для подібної системи необхідна була нова схемотехніка і засоби її проектування — і київські науковці розробили їх теж. За 1965-1970 рр. були створені два спеціалізованих комп'ютера — “Київ-67” та “Київ-70”, задачею яких було автоматизоване проектування і виготовлення інтегральних мікросхем по еліонним (плівочним) технологіям. Глушков також займався технологіями розпізнавання образів та нейромережами, йдучи тією ж дорогою, якою в США йшов Марвін Мінський — і навіть створив в 60-х роках в Києві цілу школу штучного інтелекту. Окремим напрямком займались так званими “мікро-ЕОМ”, персональними комп'ютерами, лінійку яких планувалось розпочати виробляти в 1975 р.

Картинка цілком ясна. Станом на початок 70-х років українська наука була повністю готова до створення схемотехніки для масових комп'ютерів. Вони, власне, і були створені — просто не пішли в серію. Я говорю про мікрокомп'ютер марки “Електроніка С5-01”, для якого був створена унікальна серія мікросхем — так звана 536-та. Це єдина серія мікросхем, у яких нема ЖОДНОГО західного аналога. Цей варіант був забракований, і зданий в архів. Всі наступні серії родини “Електроніка С5” уже будувались на запозиченій схемотехніці, а вона вся проходила через ЦКБ “Дейтона” — так називалась ширма, за якою ховався “добуваючий” відділ ГРУ, який займався закупівлею і крадіжкою західних технологій — а отже, повністю контролювалась Москвою. Наприклад, “Електроніка С5-41” була клоном PDP-11.

Масштаб закупівель зараз уже розсекречений, так що нам відомо точно, як це відбувалось. Звернімось до звіту ЦРУ, яке цупко тримало радянських “добувайл” під ковпаком. 42 мільйони доларів (астрономічна сума для 70-х років) СРСР витратив в 1972 р. тільки на купівлю повного циклу виробництва напівпровідникових мікросхем. Були закуплені цілі виробничі лінії “під ключ” для вирощування кристалів, фотолітографії, діффузії, виробництва шаблонів та навіть стендового тестування. Тобто, СРСР фактично купив собі новий повний цикл напівпровідникової технології, аби не користуватись київською еліонною (плівочною) технологією. Закуплене обладнання розгорталось на Воронезькому напівпровідниковому заводі, а також в Брянську. Всі передові технології передавались з Києва на ленінградський номерний завод “Світлана” (так “прибили” оригінальну розробку “Електроніки С5” і зробили її лінійкою клонів).

Взагалі, історія, як СРСР закупав напівпровідникові технології на Заході, вартує прочитання повністю — звіт ЦРУ не лишає каменя на камені від байки про “передову радянську техноматрицю”, яку росіяни принесли тупим тубільцям-українцям. За посиланням нижче ви знайдете як російський переклад, так і скани оригіналу.

Це — окремо і особливо зауважу — при наявності власних технологій. Єдине логічне пояснення: панічний ужас, що техносферу нового укладу партійна верхівка не зможе контролювати. Тим паче, що ця нова техносфера з'явилась не де-небудь, а в Україні, потенціалу якої Москва завжди боялась.

Результат діяльності “Дейтони” був трохи прогнозованим. Закупівля західних технологій в таких масштабах аж ніяк не зробила можливим перехід СРСР на наступний технологічний рівень. Відбулась зворотня річ: радянська наука втратила навіть те, що уже мала, замість наукової діяльності займаючись намаганням розібратись в західних технологіях, і на певному етапі перестала розуміти, на чому вони базуються, і стала просто штампувати погані копії. Саме тоді (за моїми оцінками це десь початок-середина 80-х років) СРСР уже був приречений на технологічну деградацію. Його наука стала вторинною, його виробництво — застарілим, а керівництво заводів — інтелектуальними ледарями, які сито повторювали “нэ трэба” на будь-яку інновацію. Нащо придумувати щось нове, можна вкрасти чи купити, а місцевий споживач “і так купить”, навіть якщо йому впарити металобрухт.

Таким чином, “радянська матриця” зовсім не була джерелом української технологічної культури, навпаки, вона була її споживачем, а потім — коли зрозуміла, що не зможе контролювати її — руйнівником і могильщиком.

А тепер спробуйте самі знайти відповідь на питання головної загадки найновішої історії України: чому за 25 років ми не тільки не просунулись вперед ані в політичному, ані в технологічному плані, а й ще більше деградували і уже опускаємось на рівень африканських країн.

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО