Гільйотина для Верховного Суду: час страти у п'ятницю

Отже, у п'ятницю відбудеться засідання пленуму ВСУ, на порядок денний якого винесено лише одне питання: про висловлення недовіри голові Верховного Суду Онопенку.

Незважаючи на те, що судова влада в Україні завжди існувала за якоюсь темною і важкою завісою, за якою усі призначення і ротації як у вищих судових органах, так і у місцевих судах відбувались непомітно для широкої публіки, засідання пленуму ВСУ 11 березня у нинішніх політичних умовах — подія знакова не тільки для України, а й для спостерігачів Заходу.

Онопенко — єдиний у нинішній тріаді високої державної влади, який не відноситься до табору “біло-блакитних” та їхніх прихильників. А віднайдений у ході буржуазних революцій XVIII-XIX століть та відточений на Заході після Другої світової війни механізм стримувань і противаг всередині тригілкової державної влади, який дозволяє уникнути узурпації влади в руках однієї особи чи політичної сили, в Україні уже ледь жевріє.

Власне, не було б питань до закріпленої і детально виписаної у законі норми про висловлення недовіри голові ВСУ, якби такі ж процедури були встановлені й діяли для народних депутатів і президента України.

Втім, деякі народні обранці тримаються до останнього, суміщаючи представницький мандат з посадами в органах виконавчої влади, а процедура імпічменту для президента — уже десятиліття залишається нереалізованою політичною мрією.

До слова: у конституційній доктрині США процедура імпічменту стосується як президента, так і федеральних суддів.

А так, за Конституцією США 1787 року, принцип стримувань і противаг щодо судової влади сформульований таким чином, що можливості пожиттєвої посади судді “стримуються” тим, що процес призначення суддів відкритий для громадського обговорення і контролюється строковими законодавчою і виконавчою владами.

Усі федеральні американські судді, також і Верховного Суду, призначаються за поданням президента США верхньою палатою парламенту — Сенатом. При цьому кожна кандидатура у Сенаті обговорюється необмежено у часі — були випадки, коли кандидатів “допитували” тижнями.

З часу дії Конституції США імпічмент зініціювали лише до одного судді Верховного Суду США, не довівши, однак, процедуру до кінця.

Повертаючись до України. Оскільки подання 19-ти суддів ВСУ про висловлення недовіри голові ВСУ Онопенку не уштамповане грифом “таємно” або “для службового користування”, читачу варто знати, за що у його країні висловлюють недовіру очільнику судової влади, тим більше, коли підстав для цього можна знайти достатньо.

Втім, до літа 2010 року у законі норми про усунення голови ВСУ не було, тож чим чорт у парламенті може не пошуткувати… Можливо, колись цей документ знадобиться для формулювання недовірливих слів для когось іншого — наприклад, голови парламенту, президента чи прем'єра.

Варіантів розвитку подій у ВСУ 11 березня — у 88-ий день народження цього судового органу — може бути кілька. По-перше, пленум може й не відбутися зовсім, оскільки повноважним це зібрання є за умови присутності на ньому більше половини суддів від складу пленуму.

Якщо з якихось причин половина суддів ВСУ не з'явиться на засідання, то гільйотина для їх голови не спрацює.

По-друге, якщо у засіданні буде кворум для голосування, то тоді треба чекати на результати голосування більшості складу пленуму.

Оскільки голосування суддів ВСУ з питань висловлення недовіри голові таємне, а голосувати будуть судді, які усі професійні рішення ухвалюють у закритих нарадчих кімнатах, прогнозувати його наслідки — річ невдячна. Втім, таких наслідків теж може бути тільки два:

— Онопенко залишиться на посаді, і судді не турбуватимуть його до кінця строку дії повноважень як голови Верховного Суду, або

— Онопенко позбавиться найголовнішого крісла судової влади і залишатиметься ординарним суддею вищого судового органу загальної юрисдикції.

Перший варіант результатів голосування на Пленумі ВСУ 11 березня, очевидно, не такий цікавий, як другий, оскільки святе судове місце не може залишатися вільним більше одного місяця.

Раніше у ЗМІ висловлювались припущення, що вакантна посада голови Верховного Суду може дістатися голові парламентського комітету з питань правосуддя Сергію Ківалову, який є давнім і відвертим опонентом Онопенка.

Друга кандидатура — заступник глави адміністрації президента, керівник головного управління з питань судової реформи та судоустрою Андрій Портнов. Він не такий давній, але теж уже відвертий противник Онопенка, безпосередньо влаштувавший судову реформу 2010 року.

Однак, згідно з законом, “чужою” у ВСУ голова бути не може. Очолити Верховний Суд годиться одному з його суддів, якого обирає на посаду той же пленум ВСУ.

Умови обрання? Судячи з усього, такі ж самі, як і зняття з неї Онопенка…

Відтак, найбільш вірогідний кандидат на посаду голови Верховного Суду — це один з 19-ти суддів ВСУ, хто ініціював процедуру висловлення недовіри Онопенку.

Зважаючи на те, що усі судді Верховного Суду як представники влади — вихованці радянської системи, чомусь відразу спадає на думку, що наступником Онопенка має стати організатор “похоронної процесії”.

Так, у першій половині 1980-тих і Юрій Андропов, і Костянтин Черненко стали наступниками своїх попередників на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС, реалізуючи на похороні останніх один сценарій.

“Траурний мітинг відкрив голова комісії з організації похорону. У своїй промові він відзначив заслуги померлого перед партією і державою, запевнив зібрання у тому, що партія проводитиме в життя ту стратегічну лінію у внутрішній та зовнішній політиці, яка вироблялась під його впливом”.

Відповідно до закону про судоустрій засідання пленуму ВСУ 11 березня відбуватиметься за такою ж процедурою. Ну, тільки з критичним акцентом…

Стара, але досить стійка для радянсько-української номенклатури традиція наступництва обґрунтовує висновок, що на посаду голови ВСУ може претендувати суддя-цивілістка Лілія Григорьєва, яка очолила організаційний комітет з висловлення недовіри Онопенку.

Григор'єва працює у судовій системі з 1974 року. Працює, щоправда, не безперервно, оскільки кілька років в радянські часи перебувала з чоловіком-дипломатом у лігві тодішнього ворога — у США.

Наприкінці 2004 року особисто на Григор'єву образився Віктор Янукович, скаргу якого на бездіяльність ЦВК вона залишила без задоволення, у 2005 з рук Віктора Ющенка Григор'єва прийняла орден княгині Ольги ІІІ ступеня, а у вересні 2006 — найбільш активно підтримувала Онопенка у його виборній кампанії на посаду голови ВСУ. Ось така послідовність у позиції…

У самому ВСУ уже давно як про наступника Онопенка говорять про суддю-адміністративіста Віктора Кривенка. Його правнича діяльність з 1980 року постійно чергується: адвокат — суддя місцевого і обласного суду — адвокат — суддя ВСУ. Дуже спритно, особливо з урахуванням того, що зміна місця роботи відбувається в одній місцині.

З 2005 року Кривенко очолював у ВСУ Судову палату у адміністративних справах. Коли наприкінці 2009 року, тобто незадовго до президентських виборів 2010 року, з ініціативи Портнова з посади за корупційні діяння злетів голова Окружного адміністративного суду Києва Олег Бачун, Онопенко наполегливо пропонував звільнити голову Вищого адміністративного суду Олександра Пасенюка, якого, до речі, ЗМІ пов'язують зі львівським “колядником” Зваричем.

Перед обранням глави держави ці рухи були дуже актуальні — результати виборів президента могли бути оскаржені лише до ВАСУ. Останньому ж підтримка Верховного Суду була потрібна, як повітря. Десь у той час кандидат юридичний наук Кривенко очолив у ВСУ опозиційний гурток стосовно Онопенка, до якого увійшли усі судді адмінпалати…

Також широкі кар'єрні кроки до Верховного Суду зробив 46-річний суддя Олег Кривенда. Після тривалої роботи у суді першої інстанції — Вишгородському районному суді Київської області, також і на посаді заступника голови цього суду з 1992 по 2006 рік, Кривенда був і є єдиним серед високих суддів, кому вдалося заскочити у крісло судді вищого судового органу, оминувши апеляційну інстанцію.

Абсолютно всі інші судді ВСУ доходили до найвищих у судовій владі посад “консеквентно” (як кажуть і роблять німці) — обов'язково працюючи у місцевому, а потім апеляційному суді.

Ключовим у такому неординарному обранні Кривенди на посаду судді ВСУ у січні 2006 року було подання тодішнього голови Верховного Суду Василя Маляренка, голови ВСУ з 2002 по 2006 рік.

Останній у ході судової реформи 2010 року відверто здав Верховний Суд, зокрема і з “помаранчевою” позицією 2004 року, і відразу був призначений на посаду ректора новоствореної Національної школи суддів, у якій, за законом 2010 року, спеціальну підготовку проходитимуть усі майбутні судді України.

Наявність у Кривенди наукового ступеня кандидата юридичних наук та неприхована дружба з депутатами-регіоналами можуть переконати його колег у тому, що очолити Верховний Суд може молода і спритна у всіх відношеннях людина.

PS. Наведені вище гіпотетичні роздуми про події у ВСУ можуть взагалі не мати серйозного значення, оскільки все може перетворитися на фарс, а місце коми у словосполученні “стратити не можна помилувати” відоме уже сьогодні.

Олена МІЛЛЕР