Життя у позику

 Консоме зі слона.

Смажений верблюд по-англійськи.

Ведмежі ребра з перцевим соусом.

Тушковане м'ясо кенгуру.

Стегна вовка з соусом із оленини.

Террін із антилопи з трюфелями.

Так виглядало меню одного з паризьких ресторанів на Різдво 1870 року. 

Хтось може подумати, що тамтешнім гурманам захотілося екзотики, але це не так. Йшла франко-прусська війна, і Париж четвертий місяць перебував в облозі. Коли ситуація з продовольством стала геть поганою, на м'ясо пустили звірів зі столичного зоопарку. Цю незвичайну сировину спробували пристосувати до потреб високої кухні. Але, звісно, готові страви були по кишені не кожному парижанину.

На щастя, Україна позбавлена подібних гримас воєнного часу. Мешканці київського зоопарку не тішать чиїсь шлунки, а радують дітей та дорослих у живцем. І все-таки існує питання, яке актуальне для нас не менше, ніж для тодішніх парижан: а чи припустимо насолоджуватися життям у розпал виснажливої ​​та кровопролитної війни?

Чи доречні переповнені ресторани в країні, яка зазнала наймасштабнішої військової агресії в Європі за останні вісімдесят років? Чи можна веселитися, стежити за модою, подорожувати, частуватися капкейками та пити смузі, коли безжальний ворог щодня вбиває когось із твоїх співгромадян?

Чи можна отримувати задоволення від життя, якщо довкола тебе стільки людського горя, болю та сліз?

“Люди сидять у ресторанах у Києві, ніби війни у ​​вас немає!” — конгресвумен Вікторія Спартц ще два роки тому адресувала колишнім співвітчизникам цей закид. І вже тоді хтось із українців із нею погоджувався, а хтось — ні.

Умовні “аскети” вважають, що гонитва за життєвими насолодами аморальна, коли життя сотень тисяч наших захисників поставлено на паузу. Неетично займатися шопінгом, танцювати на вечірках та постити фото з курортів, якщо в цей же час на твоїх співвітчизників в окопах падають ворожі КАБи.

Але умовні “гедоністи” впевнені, що наша армія бореться саме за те, щоб в Україні — всупереч кремлівським старанням — зберігалося більш-менш нормальне життя. А поняття “нормальне життя” включає і шопінг, і вечірки, і відпочинок на курортах, і багато іншого.

Як правило, “аскети” надають перевагу більш емоційній аргументації. Вони наголошують на нерівності й на кричущих контрастах: не тільки між фронтом і тилом, а й усередині тилу.

В мешканців Ужгорода та Чернівців можливостей насолоджуватися життям більше, ніж у мешканців Харкова та Миколаєва. У бездітної молодої жінки — більше, ніж у чоловіка мобілізаційного віку. У заможних українців — набагато більше, ніж у бідних.

А якби ми були однаково обмежені в комфорті, якби жорсткі заборони поширювалися на всіх без винятку, якби населення отримувало продукти за картками, то ніхто не почувався би несправедливо обділеним, і в Україні побільшало б громадянської солідарності.

На боці “гедоністів” — практичніші аргументи. Можна скільки завгодно згадувати Британію, Німеччину чи СРСР 1939—1945 років, але це приклади індустріального суспільства.

А в Україні 2020-х зберігається постіндустріальна економіка з величезною перевагою сфери послуг. Щоб вона сяк-так працювала, люди повинні насолоджуватися життям: купувати якомога більше товарів, відвідувати ресторани та салони краси, розважатися, подорожувати тощо. Таким чином, у будь-якого “гедоніста” з'являється пристойне виправдання: він не просто отримує задоволення від життя, але й підтримує на плаву українську економіку, а це дозволяє утримувати українську армію.

Однак у цій світоглядній суперечці є і третій бік, чиє слово нерідко виявляється вирішальним: зовнішній ворог. Ворог, який не полишає спроб зробити українське життя нестерпним. Ворог, чиї ракети та дрони не відрізняють вітчизняних “аскетів” від вітчизняних “гедоністів”.

Коли треба присоромити цивільне населення України — зазвичай це робиться для виправдання жорсткої мобілізації, — багато наших пропагандистів стверджують, що тил зовсім не відчуває війну й живе собі на втіху.

Але коли потрібно затаврувати країну-агресора, ті самі пропагандисти наголошують, що український тил майже щодня потерпає від ворожого терору.

І в цьому є неабияка частка лицемірства: оскільки терористичні удари РФ по Києву, Дніпру чи Одесі зачіпають тих самих мирних обивателів, яких буквально напередодні могли звинувачувати в ігноруванні війни та надмірному гедонізмі.

РЕКЛАМА:

Завдяки ворожому втручанню життя мільйонів українців може змінюватися дуже швидко та радикально.

Наприкінці минулого року публіцист Павло Казарін писав про український тил:

“Знаєте, що перше впадає в око, коли виїжджаєш до Європи після двадцяти місяців життя в країні, що воює? Нічого. Між вулицями Києва та Варшави, Львова та Праги немає жодної візуальної різниці. Так, спершу ти плутатимеш цивільну авіацію зі звуком ракети, що летить. Звикатимеш до того, що в Європі немає комендантської години. Але врешті реальність західних міст нічим не відрізняється від реальності багатьох українських”.

Але щоб ці рядки втратили актуальність, достатньо було кількох весняних місяців — і серії ворожих ударів по українській енергосистемі. Вже зараз гуркіт генераторів відрізняє тилові міста України від будь-якого населеного пункту Європи. А взимку 2024—2025 не помітити різницю між Києвом та Варшавою чи Львовом та Прагою не вийде за всього бажання.

Ступінь життєвого комфорту, доступного цивільним українцям, сильно відрізняється. Проте цей комфорт завжди залишається максимально нестабільним та ефемерним. І тому він набуває набагато більшої цінності, ніж комфорт мирного часу.

Мільйони мешканців українського тилу не стануть добровільно ставити своє життя на паузу — хоча б тому, що завтра їхнє життя може бути поставлене на паузу самою війною. Поки цього не сталося, вони намагатимуться взяти від життя якнайбільше. У розпал кровопролитної війни вони будуть веселитися, розважатись, балувати себе та своїх близьких — і навряд чи є сенс дорікати їм за це.

Так, тил — не фронт. По вулицях тилових міст ходять натовпи життєрадісних і буцімто безтурботних людей у ​​цивільному. Але серед цих життєрадісних людей — майбутні мобілізовані, майбутні вдови та сироти, майбутні жертви ворожих атак та енергетичного терору. Ніхто не знає, як вони проведуть наступну зиму. Ніхто не скаже, наскільки зміниться ступінь їхньої особистої залученості у війну. Ніхто не вгадає, кому з них більше пощастить, а кому — менше.

Сьогодні вони в міру можливостей насолоджуються життям. Але якщо використовувати відсилання до творчості Ремарка, то це “Geborgtes Leben”: життя в позику. Життя, яке мільйони українців запозичили в жорстокої війни.

Ймовірно, у когось із них жевріє надія, що саме до нього війна виявиться прихильнішою, і йому все-таки не доведеться поступатися великими й малими радощами життя.

Проте стягнення чи прощення боргу залежатиме не від особистих бажань, а від примхливої ​​та непередбачуваної долі.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ