За версією Генпрокуратури, далекого 2003 року Коломойський вимагав від юриста, щоби той скасував рішення зборів акціонерів заводу “Дніпроспецсталь”, який олігарх хотів прибрати до рук. Карпенко зробити це відмовився. Невдовзі після цього на виході з феодосійського магазину на Сергія напали — вдарили по голові металевим прутом, а також завдали ножових поранень у груди, живіт і спину. Добити Сергія завадило втручання дружини. Життя йому врятували лікарі. А от справедливого покарання всіх винних, включно із замовником, Сергій досі не дочекався.
ZN.UA поговорило із Сергієм Карпенком про перспективи завершення справи двадцятирічної давності.
— Сергію, відмовити Коломойському — завжди ризиковане рішення. Коли ви зрозуміли, що ситуація є вкрай серйозною?
— Та від самого початку. Буквально відразу після проведення тих зборів на мого помічника поруч із будинком, де він проживав, було скоєно реальний жорстокий напад із молотками, трубами. Його вбивали. Якби не втрутилася сусідка, вбили б, безперечно.
Тоді я зрозумів, що всі погрози, які надходили, — це серйозно, не задля красного слівця, не для того, щоб подивитися, чи міцний я хлопець.
Тому, власне, я тоді написав заяву про погрози до Генпрокуратури й СБУ.
Однак, як згодом з’ясувалося, всі ці заяви про погрози або зникли, або їм не дали ходу.
— Погрози вам надходили безпосередньо від Ігоря Коломойського?
— Так, саме так, як було написано в моїх заявах. Була зустріч, під час якої він особисто погрожував мені. Погрози ці були пов’язані безпосередньо з проведеними зборами. Жодних інших конфліктів у нас із ним до того не було. Зізнаюся, для мене взагалі вся та ситуація була дивною. Я цієї людини досить давно не бачив, приїхав до офісу, в гості, як то кажуть, і тут він мені починає розповідати, що він є власником “Дніпроспецсталі”, що я, мовляв, маю зробити те й се, інакше на мене чекають наслідки.
Для мене це було, відверто кажучи, неприйнятно. Я відразу ж сказав, що в піаніста не стріляють. Є замовник (на той момент найбільшими акціонерами компанії стали Baring Vostok Capital Partners, що входить в одну з найбільших європейських інвестиційних груп, і пітерське ЗАТ “Веда”, їхніх часток вистачало, щоб забезпечити кворум на зборах, докладніше читайте тут. — Ю.С.) — ідіть, займайтеся. Ми ж виконували свою роботу, зробили її добре. Усі вважали тоді, що неможливо провести ці збори, а ми провели. Це, до речі, було наше професійне досягнення. Та якщо комусь воно не подобається, що ж, дякуємо за оцінку й на цьому все. Інші моменти конкретно нас ніяк не стосуються. Якщо у вас корпоративний конфлікт, розбирайтеся безпосередньо з учасниками конфлікту.
Не те щоб нас хтось почув, тому там, на зустрічі c Коломойським, довелося сказати, що нам із товаришем треба поїхати ще порадитися з третім партнером. Адже вже тоді ми розуміли, що можемо з офісу й не виїхати: територія закрита, мало хто бачив, як ми туди приїхали. Ми, звісно, попередили, що поїхали на цю зустріч, але хтозна, чим усе може закінчитися.
— Так, двадцять років тому час був непростий.
— Тривожний, так.
Але, на щастя, виїхати з тієї зустрічі нам вдалося. А потім ми сказали, що нічого не скасовуватимемо. На жаль, спікером був я, а не хтось із моїх партнерів. Судячи з усього, в цьому й полягала причина того, що я став центральною фігурою всіх подальших подій.
16 серпня я поїхав до своєї сім’ї, яка перебувала у Феодосії. Був день народження в сестри дружини. Поїхали по торт до магазину. Що було далі — багато разів описано. Усе трапилося в центрі Феодосії, навпроти відділу внутрішніх справ, о шостій вечора, коли на площі повно людей. Що й казати, зухвало. Нападники вважали себе абсолютно безкарними. Вважали, що можуть робити, що хочуть і коли вважають за потрібне.
— Нападників було четверо?
— Безпосередніх — так. Один ударив мене трубою по голові, й троє завдали ножових поранень. Але загалом у групі нападників було одинадцять осіб, як згодом установило слідство.
П’ятьох упіймали, здається, того ж дня або наступного. Тому що увагу правоохоронців привернула їхня машина. Знаєте, такі випадковості, які не є випадковими. Й далі все почало розкручуватися дуже динамічно — й переслідування, й розслідування.
На жаль, майже два місяці я пролежав у реанімації. У мене легеня була за розміром меншою за кулак, і довелося докласти чимало зусиль, перш ніж я зміг відновитися. Та коли я, так би мовити, повернувся в стрій, слідство було в самому розпалі, й на той момент уже було встановлено певні зв’язки, телефонні переговори та інші зачіпки, що давали змогу скласти загальну картину того, що сталося.
Тоді ж, у серпні-вересні, людей, які знали безпосередньо замовника, тобто напряму з ним спілкувалися, було вбито.
— Сергія Нікітіна та Бориса Синельщикова, правильно? (Учасників ОЗГ, яка обслуговувала в той час групу “Приват”. — Ю.С.)
— Так. Причому смерть Нікітіна спочатку оформили як самогубство. Потім, коли провели ексгумацію, за словами слідчих, з’ясувалося, що він — далеко не самогубець, — таку кількість ножових і вогнепальне на ньому виявили. До речі, потім із цього приводу порушували окрему кримінальну справу й стосовно слідчого, який розслідував самогубство, й експерта, який підтвердив, що це було самогубство. Це вже, так би мовити, окрема лінія. Однак людей, які безпосередньо спілкувалися із замовником, було вбито практично відразу після замаху. Що свідчило, зокрема, й про те, що замовник не зупиниться ні перед чим, аби уникнути покарання.
— Інформація про те, що вбивця Нікітіна теж уже мертвий, достовірна?
— Не знаю. Не володію всіма матеріалами слідства. Звісно, деякі речі, які я знаю, просто не можу розголошувати, бо це таємниця слідства, але про це мені точно нічого не відомо.
Та якщо слідство триває, процес триває, отже, є що розслідувати. Вочевидь, там не все так просто.
— Коли було втрачено динаміку в розслідуванні на початковому етапі й чому, на вашу думку?
— Знаєте, не можу точно відфіксувати. Можу лише згадати про якісь сплески, так би мовити, які були. Власне, 2003 рік, коли тривало основне розслідування. Потім 2005 рік, після Помаранчевої революції, коли нібито з’явилася надія, що щось буде інакше. Потім розслідування знову стихало (за генпрокурора Святослава Піскуна. — Ред.). Якісь процеси відбувалися, хтось звільнявся, когось призначали.
— Слідчий Ігор Шолодько, який від самого початку вів цю справу, теж уже загинув. Які у вас згадки про нього?
— Їх двоє було, слідчих із Генеральної прокуратури, — Ігор Шолодько та Юрій Миколайович Артюх. Нормальні служиві люди. Чесно робили свою роботу. Зовні принаймні вони були дуже впевнені в собі. Й чітко вважали, що доказова база є повністю. Судячи з усього масиву даних уже на 2003 рік, вони були абсолютно впевнені в тому, що доведуть справу до кінця — візьмуть усю групу, включно з організатором і замовником.
Уже на той момент у них було чітке розуміння, хто, де, що і як. У них були, наскільки я пам’ятаю, всі лінійні зв’язки, хто кому телефонував під час усього цього процесу, хто де перебував тощо.
Це дані слідства. Я, на жаль, усіх їх не знаю, але ще раз кажу, що це та доказова база, яка, судячи з усього, й лежить в основі визначення, хто ж є замовником замаху.
— І вже тоді Шолодько й Артюх готові були висунути підозру безпосередньо Коломойському?
— Наскільки я пам’ятаю, тоді ж не було підозр. Тоді були обвинувачення. Обвинувачення формувалося через постанову слідчого. Наступним етапом було взяття під варту. Рішення про взяття під варту ухвалював суд. Наскільки мені відомо, слідчий відвіз обвинувачення до суду, й, за неофіційною інформацією, суддя був готовий винести рішення про взяття Коломойського під варту, навіть уже пішов до дорадчої кімнати, й тут слідчий несподівано “ввімкнув задню” та відкликав обвинувачення.
— І далі майже двадцять років ніхто жодних обвинувачень пред’являти не поспішав.
Ви вважаєте достовірними обвинувачення на адресу колишнього генерального прокурора Святослава Піскуна в отриманні хабаря в розмірі 50 мільйонів доларів за закриття цієї справи?
— Не можу нічого сказати. Якщо це так, то це викликає в мене огиду. Людина не має так чинити. Це навіть не питання посади. Генеральний прокурор, не генеральний прокурор. Просто людина не має так чинити. Якщо вона так учинила, що ж, Бог їй суддя.
Розумієте, з одного боку, в мене ніколи не було ілюзій щодо цієї справи. З іншого — я розумів, що рано чи пізно вона дійде до фіналу. Тому що насправді розслідування тривало, навіть коли здавалося, що нічого не відбувається. І 2007-го, і 2009-го до мене зверталися слідчі. Я брав участь у якихось експериментах. Хтось давав, хтось підтверджував свої показання. Не було так, що 2005-го все припинилося, а 2013-го раптом відновилося.
— І протягом усього цього часу ви були в Україні?
— Так, я жив в Україні до кінця 2013 року постійно.
Не просто жив, я був професійно та соціально активний. У мене було багато занять і завдань, я навіть побував заступником мера в Дніпрі.
— А коли зрозуміли, що залишатися тут уже небезпечно?
— Тринадцятого року. Це був черговий пік інтересу до цієї справи. У березні розпочався процес між Віктором Пінчуком та Ігорем Коломойським у Високому суді Лондона. А в серпні, якщо не помиляюся, мені надіслали СМС, мовляв, дивися, друже, дострибаєшся, ми за тобою наглядаємо.
Коли я отримав ці погрози, то зрозумів, що історія заходить на новий виток. І мене ніхто не захистить, хоч би хто що розповідав.
Звісно, я написав заяву до правоохоронних органів, що мені погрожують у зв’язку з моєю професійною діяльністю. Мене прийняли, опитали, навіть відстежили телефонний трафік, знайшли телефон якийсь “скинутий”. Розумієте, просто комусь доручили відправити текст на такий-то номер, а потім скинути телефон. Куди далі може рухатися розслідування?
От я й вирішив, що виїду. Сім років жив не в Україні.
Коли Коломойський був головою адміністрації, наскільки мені відомо, всі матеріали за моєю справою було стягнуто до Дніпра. Водночас в АТО призвали слідчого Шолодька, який на той момент уже жив у Житомирській області, але призивав його чомусь Червоногвардійський військкомат тоді ще Дніпропетровська.
— Уточнимо для читачів, що Червоногвардійський військкомат не в Житомирі розташований.
— Так-так, це Дніпро. Причому Шолодько не просто поїхав в АТО, а опинився в Донецькому аеропорту, де й загинув. Виглядає це дуже дивно.
Ба більше, мені казали, що саме після того, як Шолодько допитав можливого замовника в посольстві в Туреччині, ця справа й почала відходити в небуття. Швидкість упала, дії стали не такими цілеспрямованими. А в підсумку він однаково поїхав в АТО.
— Як склалася доля іншого слідчого?
— Не знаю. Я з ним не контактую.
— Ігор Шолодько допитував Коломойського в Туреччині якого року, 2012-го?
— Ні, це було раніше, але точно вже не згадаю. В матеріалах справи це, мабуть, є.
— І після цього темп розслідування сповільнився до мінімуму, аж поки 2013 року Віктор Пінчук, точніше, його юристи не вирішили додати епізод із замахом на вас до справи проти Коломойського у Високому суді Лондона?
— Так, і тут є важливе уточнення: 2007 року я брав участь у Лондонському арбітражі як свідок із боку Костянтина Григоришина у спорі з Ігорем Коломойським. Зокрема оголошували мої показання на цьому суді.
Григоришин тоді суд виграв, і Коломойський змушений був йому сплатити й основну суму, й досить вагомі юридичні витрати. Не пам’ятаю точно, скільки, пам’ятаю, що мене тоді до глибини душі вразила сума юридичних витрат.
— Ви тоді давали показання конкретно щодо епізоду замаху на ваше життя?
— Так. Григоришин вибудовував свою позицію на тому, що Коломойський — непорядна, пов’язана з криміналом людина, та, зокрема, використовував мої показання й дані слідства, аби підтвердити цю характеристику.
Вочевидь, 2013 року, вже маючи досвід, так би мовити, Коломойський не зрадів перспективі, що Пінчук може спробувати використати цей кейс як характеристику свого “партнера”... (предметом спору був Криворізький залізорудний комбінат. — Ю.С.). Я вирішив діяти превентивно. Ще до прямих погроз від нього приїжджала людина. Напевно, це був 2011—2012 рік, не брехатиму. Ми зустрілися, він сказав: “От ми гадаємо, що на тебе виходитимуть, захочуть тебе використати, щоб “кабана поскубати”. Якщо вийдуть, ти дай їм знати, що ми готові розмовляти”. Я відповів, що ніколи не уникав розмов, але це не має бути моєю ініціативою, та й відповідальністю.
Ну а після відвертих погроз просто виїхав і не з’являвся тут до 2020 року.
— Під час підготовки до лондонського слухання юристи Пінчука з вами зв’язувалися?
— Вони на мене виходили, та це нічим не закінчилося.
— Тобто немає розуміння, чому Суд Лондона відмовився розглядати історію про замах у межах того позову?
— Я не знаю, відмовив суддя чи не відмовив. Адже справа чим закінчилася? Мировою угодою. Ми ж не знаємо причини й змісту цієї мирової угоди.
До суду мене не запрошували, а чи розглядали сам кейс, невідомо. Адже могли взяти мої показання з арбітражу 2007 року. Вони ж були завірені судом. Взяти до відома можна. Але як було насправді, я не знаю.
— Що сталося з одинадцятьма безпосередніми виконавцями замаху? Двоє померли, а інші?
— Двоє померли, п’ятьох упіймали відразу, трьох — за певний час. Їх ловили по всьому колишньому Союзу: когось у Підмосков’ї взяли, когось нібито в Абакані. Усі отримали реальні строки.
Причому такий показовий момент був, коли судили одного з підозрюваних виконавців. Я був на тому суді в Запоріжжі, й у мене була інформація, що йому через адвоката передали, нібито дадуть шість років, і за умовно-достроковим він за три роки вийде. Мовляв, ми тебе “грітимемо”, все буде гаразд, тобі зарахують іще, як ти їхав у пересилці. І він такий зухвалий був на слуханнях, суддям грубіянив.
Тут суддя зачитує вирок — дванадцять років суворого режиму.
А він підхоплюється з лави, каже: “Як дванадцять?! Вони ж обіцяли шість!”.
Тобто увага до цієї справи з боку замовника не слабшала. Вони відстежували всі ці моменти. Усе завжди було в полі зору.
— А що сталося з останнім виконавцем?
— Його впіймали вже 2022-го. Як мені сказали, випадково: на блокпосту перевірили за базою, а він у розшуку. Затримали, підняли справу. Мені зателефонували, сказали, що буде суд. Кажу, добре, повідомляйте про час, я приїду. Приїжджаю, а мені кажуть, що суд уже відбувся, його відпустили.
Як відпустили? Ну, мовляв, тому що 19 років минуло. За строками давності й відпустили. Я кажу, а нічого, що строки давності мали бути припинені, допоки він перебував у розшуку? Є певна процедура, якої мали дотриматися. Ну от, не дотрималися. Так буває. Всім дуже шкода.
А в підсумку людина, яка брала участь у замаху на вбивство й двадцять років бігала від правосуддя, — на волі й не в розшуку.
— Після такого вас здивувало, що вже цього року підозру за вашою справою було пред’явлено безпосередньо Коломойському? З вами до цього слідчі зв’язувалися?
— Я зв’язувався зі слідчими. Тоді ще, 2022 року. Ну, кажу, останнього виконавця впіймали, відпустили — все зрозуміло, а що із замовниками? Адже справу має бути закінчено загалом, а не лише стосовно виконавців. Мені сказали, що слідство триває.
— Тобто підготовка до підозри 2024-го почалася, на вашу думку, ще 2022 року?
— Гадаю, що так. Це точно не спонтанне рішення й не разова акція.
Розумієте, наше кримінальне судочинство завжди було, скажімо так, доцільним. Те, що нам може здаватися збігом, для когось цілком може бути доцільністю.
Але в моїй позиції як не змінювалося нічого, так і не змінюється, — якщо істину може бути встановлено, нехай її буде встановлено. Нехай ця ситуація закінчиться. Я живу із цим процесом 21 рік, залучаючись тією чи іншою мірою. Просто хочу, щоб він закінчився.
Звинуватять його, не звинуватять. Це ж лише підозра, не обвинувачення. Наскільки слідство готове йти далі, не знаю. Побачимо.
— А що, на вашу думку, за ці 20 років змінилося, що дає змогу думати, що цю справу буде завершено?
— Усі процеси колись закінчуються, й цей закінчиться, так чи інакше.
Може, його за строками давності так само, як і щодо безпосереднього виконавця, припинять. А може, буде суд, вивчення матеріалів, може, навіть за участі присяжних, що було б дуже цікаво. Головне — нехай цей процес закінчиться.
Ще 2003 року було зібрано максимум інформації й зафіксовано максимум моментів, що дають змогу довести його до фіналу.
2015 року колишній заступник генпрокурора Микола Обиход самостійно розслідував цю справу. Я з ним тоді спілкувався — дуже професійна людина. Він зібрав увесь пазл, закінчив розслідування, дуже детально описавши кожен крок у двогодинному відео. Якщо не помиляюся, 15 флешок із цим фільмом він розіслав до Генпрокуратури, МВС, СБУ, членам РНБО. Всі флешки було вилучено, наскільки мені відомо. Ким? Навіщо? Може, й на це запитання знайдеться відповідь…
У мене теж була копія. Я її передав слідству.
— Коли передали? Вже зараз, 2024-го?
— Так. Зараз, коли мене викликали, опитували. Слідство має відпрацьовувати всі моменти. Вони ж розуміють, що в підсумку однаково приїдуть до суду, коли вже є підозра. Як розуміють, що з боку підозрюваного працює команда адвокатів, готових захищатися. А там уже побачимо результат.
— Як ви ставитеся до того, що протягом усіх цих років замість відновлення справедливості треті особи використовували вашу трагедію, щоби зводити особисті, політичні та бізнес-рахунки?
— У мене немає жодних ілюзій щодо людського правосуддя. Ми всі схильні використовувати ті чи інші обставини в особистих інтересах. Я ж просто хочу, щоб ця справа закінчилася. Як? Це вже питання слідства, суду та ваших колег, які інтерпретуватимуть і тлумачитимуть перебіг подій.
— На сьогодні ви боїтеся за своє життя?
— Звісно.
— Той факт, що Коломойський у СІЗО, не знижує небезпеки?
— Абсолютно нічого не змінює.
Адже він спілкується. В нього є люди “на волі”, з грошима, з усіма можливостями. Вони нікуди не зникли.
Юлiя САМАЄВА, редакторка відділу економіки ZN.UA
