Геополітична фантазія: якщо Китай стане частиною “Глобального Заходу”

Живи так, наче ти вже помер. Цю максиму з бушідо — вчення про шлях воїнів — колись використовували для виховання самураїв. Вона означала, що воїн має бути готовим померти у будь-який момент, і тому він із легким серцем, без страху та сумнівів має йти своїм шляхом і не витрачати часу на зайві й непотрібні речі. В сучасному світі розуміння цього принципу дещо інше: у складній ситуації, якщо є декілька варіантів розвитку подій, варто уявити собі найгірше, що може статися, й визначити свої дії відповідно. Тоді будь-яка менша загроза мине з мінімальними втратами. Нині так кажуть переважно в побутових ситуаціях, як-от складання іспиту чи похід до лікаря. Проте цікаво подивитися, як така філософія допомагає аналізувати масштабніші проблеми з дещо незвичного ракурсу.

 Пофантазуймо трохи. Сьогодні в центрі глобального геополітичного протистояння — відносини США та КНР за присутності агресивного фашистського режиму Путіна в Росії. Китай, нинішнє міжнародне положення якого значною мірою є наслідком авантюрної політики США часів Ніксона та Кіссінджера, а також сотень мільярдів доларів американських інвестицій, не виправдав очікувань архітекторів китайських реформ. Капіталізм та інтеграція КНР у міжнародне співтовариство не принесли очікуваних на Заході результатів. Нині Сполучені Штати критикують Китай за все, що, на думку Вашингтона, не відповідає принципам свободи, прав людини, лібералізму, які сповідують США. Демократія, більше капіталізму та свобод, вільний ринок — усе це успішно функціонує у США, є ознаками правильного, за американськими стандартами, улаштування суспільних відносин і мало б бути впроваджене в КНР.

Уявімо тепер, що сила переконання виявилася непереборною і США досягли бажаного результату. КПК оголосила про саморозпуск, на її руїнах утворилося декілька партій ліберального та консервативного спрямування, в країні проведено демократичні вибори, гарантовано права людини, розпочався бурхливий розвиток ринкової економіки й решти атрибутів, притаманних країнам капіталістичного Заходу. Логічно припустити, що ідея полягає в такому: принципи, які свого часу спрацювали у США та інших країнах ліберальної демократії, спрацюють і в КНР. Але ж якщо це станеться, то внаслідок процесу демократизації інституційні, соціальні, промислові й технологічні можливості Китаю значно посиляться. На місці комуністичної й, на думку Вашингтона, авторитарної та агресивної країни, яка порушує права людини й обмежує свободи, виникне держава з півторамільярдним населенням, у якій із китайським працелюбством і настирливістю буде впроваджено найкращі у світі принципи демократії, розподілу влад, верховенства права, пріоритетності прав людини. Більше не буде потреби говорити про принцип “одна країна — дві системи”. Буде одна країна — одна система вільного капіталізму. Й тоді, цілком імовірно, ця країна повністю усуне США з конкурентної боротьби.

Це станеться хоча б тому, що внутрішній ринок КНР учетверо більший за американський і на території КНР нині сконцентрована ледь не половина промислового виробництва світу. Економіка США (та інших розвинених країн) значною мірою функціонує завдяки високому рівню внутрішнього споживання. КНР уже давно йде шляхом стимуляції внутрішнього ринку, а в капіталістичний реінкарнації досягне на цьому шляху небачених успіхів. Адже всі країни світу стоятимуть у черзі, щоб інвестувати в капіталістичний Китай, який отримає безперешкодний доступ до світових фінансових ринків, новітніх тайванських чипів, японських промислових ноу-хау, німецьких технологій, австралійських продуктів, руд і рідкоземельних металів в усьому світі. Оновлений капіталістичний Китай більше не гратиметься у вічну дружбу з Росією, яка й далі пожиратиме сама себе в ненависті до всіх, проте, на відміну від США, не визначатиме цю країну як ворога, просто дозволить трудову міграцію гастарбайтерам із РФ, як США дозволяють це вихідцям із країн Центральної Америки. З часом значна частина населення РФ розчиниться серед китайців і Китай поверне свої території, відібрані Сталіним, можливо, прихопить іще щось як відсотки. Демократи (або республіканці) з Пекіна перетворять Далекий Схід РФ на процвітаючий регіон, а невичерпні ресурси Сибіру додадуть нової ваги й без того гігантському економічному потенціалу КНР. Юань стане світовою валютою. Країни навколо Китаю вважатимуть за щастя бути з ним у режимах вільної торгівлі та стратегічних економічних відносин. Як вам такий сценарій?

У японців є прислів’я: кожна зворотна сторона має свою зворотну сторону. Одну зворотну сторону сучасної геополітики ми вже побачили. Але може бути й інша. Цілком очевидно, що в глобальному економічному й ідеологічному протистоянні зі США перемога Китаю щонайбільше може полягати в тотальній концентрації США на внутрішніх проблемах. Виведення американських військ із тих небагатьох країн, де вони досі є, як це сталося нещодавно з Нігером, супроводжуватиметься їх заміщенням або російськими, або китайськими підрозділами. У Сполучених Штатах на руїнах партійних структур республіканців і демократів, які так і не спромоглися визначитись із питанням абортів і стіни з Мексикою, виникнуть якісь інші партії, на кшталт культу MAGA. Протягом певного часу в самих США навряд чи станеться економічний колапс, якщо врахувати потужний промисловий і ресурсний потенціал та інерцію економіки, але в деяких інших начебто цивілізованих країнах Європи, де завдяки свободам і дотриманню прав людини існували популістські та лівацькі партії, а також безперешкодно діяли агенти РФ, з’явиться низка нових режимів жовто-біло-чорного та коричневого забарвлення. Це колись вони були в меншості й святкували вбивства українців і радянські свята під червоними прапорами, нині ж усе зміниться — “хто був нічим, той стане всім”.

Коли свята закінчаться, з’ясується, що виникла нова глобальна проблема. У диктатур і автократій зник зовнішній ворог, боротьба з яким завжди визначала суть таких режимів і всі їхні дії. США повернулися до світу спиною, інші члени колишньої “сімки”, може, ще й не повернулися, але дезорієнтовані. Одначе ж зникла конкуренція. Зник виклик. Значно зменшилася кількість споживачів і виробників якісної продукції, яку виробляли саме завдяки конкуренції. Колишні союзники на віки вічні з антиамериканського блоку почнуть із підозрою дивитися один на одного й вимагати своєї долі поліцентричного пирога. Виникне дискусія стосовно того, хто є справжнім героєм боротьби за всесвітню диктатуру й автократію і памʼятник кому саме має стояти в центрі всесвіту. КНДР наполягатиме, що голодувала всі ці часи недаремно, вимагатиме визнання власних заслуг, обіцятиме побудувати монумент Кім Чен Ину небаченого розміру й більше ні на що не претендувати. Росія наполягатиме, що центром нового всесвіту має стати її мавзолей, який лише перейменують на китайський манер просто “Ін” і поряд із Лєніним покладуть туди Сталіна, Путіна й Дугіна. Очевидно, що всі дискусії серед заклятих друзів закінчуватимуться неминучою перемогою Китаю, який на той час матиме достатньо ядерних боєголовок, аби дивитися на російський іржавий арсенал зверхньо. З часом, коли Китай вирішить, що Росія занадто активно витісняє його з Африки й намагається — з Азії, він забере свої землі, окуповані РФ. У відповідь на це імперські кола Росії почнуть закликати до помсти й підбурювати радикальні країни ісламу стати на їхній бік — цього разу проти КНР, бо в який іще спосіб зробити Росію знову великою? Далі, гадаю, все зрозуміло.

Один викладач політичної економії так пояснював відносини між власниками засобів виробництва — капіталістами й найманими працівниками. Капіталіст експлуатує найманих працівників, проте не до такої міри, щоб вони зубожіли. Він має платити їм зарплату, щоб вони купували продукцію, яку виробляють його заводи й заводи інших капіталістів. Робітники, зі свого боку, обстоюють свої права, страйкують, завдають шкоди капіталісту, але теж не до такої міри, щоб він збанкрутував, бо їм ніде буде працювати. Крайнощі призводять або до рабства, або до комунізму. В контексті геополітики цей приклад означає, що з погляду стратегічної стабільності США та КНР, хоч яким дивним це здається, потребують одне одного. Так, вони сповідують різні принципи, їхні інтереси значною мірою перетинаються, але цивілізована конкуренція краща за взаємну демонізацію.

Фашистський режим у Росії сповна користається їхнім протистоянням, аби максимально розповсюдити свої метастази скрізь, де тільки буде дозволено. На Заході все ще достатньо впливових політиків, які вважають, що це вони перемогли в холодній війні. Так, якщо оцінювати результат з погляду об’єднання Німеччини, входження країн колишнього радянського блоку до ЄС і НАТО, — це схоже на перемогу. Але довічна влада Путіна й відродження ідеології фашизму однозначно схожі на поразку. Іран і КНДР із ракетною та ядерною зброєю — це ще одна поразка. Радянський Союз припинив існування не тому, що його розхитували ззовні, а тому, що він згнив ізсередини. Спроби накласти західні принципи на російську дійсність породили теперішнього монстра, й не варто повторювати цей експеримент.

Фантазії та крайнощі можуть здаватися несерйозним підходом, але вміння глибоко прораховувати довготермінові наслідки геополітичних кроків нині є рідкістю. Можливо, іноді справді треба подумки “вмерти”, аби гостріше відчути необхідність саме добре продуманих стратегічних рішень. Не виключено, що якби Кіссінджер прорахував усі можливі наслідки свого таємного візиту до КНР, сьогодні ситуація була б іншою. Не виключено, що усвідомлення чергової помилковості оцінок Росії сьогодні в майбутньому призведе до їх виправлення, але вже десятикратною ціною. На жаль (і про це вже доводилося говорити) й любителі бейсболу, й майстри ґо застрягли в парадигмі конфронтації і категорично не бажають відійти від уже давно застарілих концепцій, зокрема тих, що стосуються їхнього бачення одне одного й Росії. Цим і користуються російські фашисти, місця яких у майбутньому мавзолеї “Ін” досі вакантні. Добра новина — в стратегічній перспективі для Росії немає жодного гарного сценарію. Погана — пояснити це навіть нашим найближчим партнерам дуже важко, що вже казати про партнерів віддаленіших. Великі країни мають бути частиною рішення, а не проблеми, саме це й робить їх великими.

Питання в тому, як переконати їх у цій простій істині. 

Сергій КОРСУНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії