Генпрокурорське ложе: то видовжуємо, то вкорочуємо

Такого бурхливого святкування “офіцери правосуддя” не мали навіть на 1 грудня — День прокуратури. У неділю, 17 липня, вони одне одному надсилали привітання і відкорковували міцні напої. Що ж стало цьому причиною? Йдеться про відсторонення і подальше звільнення генпрокурорки Ірини Венедіктової. Спробуємо розібратися, що стало причинами таких пертурбацій в Офісі генпрокурора.

Розпочнемо з передвиборних моментів 2019 року, коли Ірина Венедіктова входила до кола радників Володимира Зеленського. Після його перемоги на президентських виборах вона бачила себе в ролі генпрокурора, але головою офісу президента тоді був Андрій Богдан, який запросив кандидатів на “співбесіду” до президента Зеленського. Як наслідок, першим у складі Зе!команди генпрокурором став Руслан Рябошапка, ексчлен Національного агентства з питань запобігання корупції, фаховий юрист, що стояв за побудовою антикорупційної інфраструктури. Згодом з допомогою експертів він створив концепцію і запустив довгоочікувану реформу прокуратури. На першому етапі реформи у вигляді атестації прокурорів з Генеральної прокуратури було звільнено близько 700 осіб, які були недоброчесними або недостатньо професійними. Невдовзі Рябошапку зняли з посади, по факту за згоди президента і руками монобільшості. Тоді багато хто з депутатів апелював до “занадто жорсткої реформи” і відсутності “посадок”, зокрема експрезидента Петра Порошенка.

Після того вотум довіри в ОПУ та будівлі під куполом висловили близькій до Зеленського Ірині Венедіктовій, яка перейшла у крісло генерального прокурора з посади очільниці Державного бюро розслідувань. Профільні експерти вже тоді обґрунтовано пророкували, що така ротація нічого доброго не дасть ні прокуратурі, ні реформі, ні суспільству. І от минуло трохи більше двох років, і Венедіктову без пояснення причин знімають з посади ті ж самі депутати, що голосували за її призначення і, на відміну від їхнього ставлення до надто незалежного Рябошапки, ніколи не мали публічних претензій до її діяльності.

Що цікаво, спочатку Зеленський 17 липня видає указ про відсторонення Венедіктової, керуючись частиною 2 статті 11 Закону України “Про правовий режим воєнного стану”. Серед юристів одразу виникла дискусія, чи міг гарант Конституції, посилаючись на цю норму, ухвалювати відповідне рішення, адже профільний Закон “Про прокуратуру” визначає гарантії незалежності прокурорів. У свою чергу, стаття 131 Конституції України констатує, що генпрокурор призначається на посаду і звільняється з неї за згодою парламенту. І навіть якщо рішення про відсторонення не було саме звільненням з юридичного погляду, по факту воно стало початком стрімкого фінішу роботи Ірині Валентинівни у кабінеті на Різницькій (адреса Офісу генпрокурора. — О.Л.). Буквально за два дні після указу Верховна Рада 264 голосами, без обговорення результатів більш як дворічної роботи Венедіктової, швидко ухвалила рішення про її звільнення.

Показово, що усунення Венедіктової з посади відбулося у Міжнародний день правосуддя. Трагікомедія на дві дії, не інакше, — спочатку відсторонили, потім звільнили.

Що ж призвело до цієї відставки? Адже Венедіктова, аби догодити всім і перестрахуватися від усіх ризиків, навіть провалила продовження реформи прокуратури, яку започаткував Рябошапка. Так, атестація другого (регіональні-обласні) та третього (місцеві-окружні) рівнів прокуратур, якою опікувалася вже Венедіктова, мала вдвічі менший відсоток кадрового очищення, ніж під час атестації ГПУ. Зате звільнені в результаті атестації прокурори стали підозріло масово через суди поновлюватися на посадах саме під час перебування Венедіктової в Офісі генерального прокурора. При цьому окремі персони поновлювалися в органах прокуратури навіть без рішення служителів Феміди.

Останнім часом як обґрунтування причин відставки Венедіктовою поширювалася інформація, що вона начебто запускала в суди кейси проти російських військовослужбовців, яких в ОПУ розглядали на обмін.Але це мало стосується реальності. Бо, по-перше, до вироку у першій інстанції дійшли лічені з таких справ, а по-друге, існує багато законних процесуальних способів пригальмувати будь-яке провадження, замість того, щоб звільняти генпрокурора за “надто швидкий судовий процес”.

А от призначення Іриною Валентинівною перевірок діяльності прокурора Києва Олега Кіпера, який вважається протеже Андрія Єрмака, справді дуже дратували Банкову. Також джерела стверджують, що вона ініціювала перевірку і свого заступника Олексія Симоненка.

Потім у ЗМІ виринув меседж, що відсторонення Венедіктової є наслідком величезної кількості колаборантів і зрадників в органах прокуратури. Знову ж таки, емпіричним шляхом можна оцінити цю “величезну” кількість, яка в реальності навряд чи перевищує один-два десятки рядових прокурорів у східних і південних регіонах країни.

Насправді коріння відставки слід шукати в іншому. Перша причина відставки — Ірина Венедіктова постійно практикувала самоусунення від нагальних “політичних” потреб переслідувати опонентів Зеленського, зокрема, того ж таки Порошенка.

Другою причиною є те, що під час ведення активних бойових дій генпрокурорка не спромоглася забезпечити на належному рівні процесуальну фіксацію воєнних злочинів. Зокрема, за нашими даними, з 2014-го і до початку 2022 року було зареєстровано до 30 тисяч таких кримінальних проваджень, при цьому в Офісі генпрокурора чомусь офіційно статистику з березня 2022 року не ведуть. А постійні обговорення з міжнародниками “нагальних проблем” у цій сфері не конвертуються у повноцінні розслідування, часто виглядаючи просто ширмою, щоб не було закидів у бездіяльності.

Однак основна причина наростання напруги у відносинах з ОПУ полягала у тому, що Венедіктова постійно нарощувала “рівень порозуміння” з представниками інших фракції, зокрема з “Європейською солідарністю”, “Батьківщиною” та ОПЗЖ. З першою вона знайшла дружбу по кейсу Порошенка, з Тимошенко — гальмувала розслідування, як нам зазначили джерела, стосовно її зятя, а з ОПЗЖ — по кейсу Медведчука. Крім того, дух нардепа Рабіновича ніяк не полишав п’ятого поверху будівлі на Різницькій. Вже не згадуватиму тут про доволі значну кількість гучних кримінальних проваджень, в яких “монетарний” підхід у процесуальному керівництві перемагав норми Кримінального процесуального кодексу.

Останньою краплею для ОПУ стала історія з екскерівником управління СБУ в АР Крим Олегом Кулінічем, якого днями затримали. Операцією керувала група Олексія Симоненка і Василя Малюка, який на той час був першим заступником голови СБУ Івана Баканова. Що не дивно, Венедіктова хотіла забрати цю справу у вищезгаданої групи та віддати її ручному медведчуківському прокурору Максиму Якубовському. А далі справу можна пригальмувати або взагалі виставити “на продаж” та злити.

Оцінити підсумки діяльності Венедіктової на посаді можна коротко: найбільше уваги вона приділяла власному піару, а не розбудові інституції. Як наслідок, невміло граючи в політичні ігри і намагаючись видати вигадане за реальність, при цьому не сильно орієнтуючись в юридичних питаннях, вона зрештою “взула” сама себе.

Кого ж пророкують на заміну? Спочатку йшлося про трьох високопосадовців, а саме — заступника голови ОПУ Андрія Смірнова, прокурора Києва Олега Кіпера та заступника генпрокурора Олексія Симоненка. Нагадаємо, що останнього президент і визначив виконувачем обов’язків генпрокурора після відсторонення Венедіктової. Згодом із цієї трійки випав Смірнов, а замість нього серед претендентів почали згадувати міністра енергетики Германа Галущенка. Це, звісно, реальний out-of-the-box-thinking. Пояснення такому варіанту знайти важко.

Наразі з реальних кандидатів залишилися голова правового комітету Верховної Ради Андрій Костін, що близький до Єрмака, та Олексій Симоненко, який орієнтується на заступника голови ОПУ Олега Татарова.До слова, саме Симоненко ухвалював рішення про передачу досудового розслідування щодо Татарова з НАБУ до СБУ. Крім того, на лавці запасних очікує Олег Кіпер.

Як свідчать наші джерела, Венедіктова умисно постійно від’їздила у відрядження або брала відгул, коли потрібно було підписувати процесуальні документи щодо спецсуб’єктів, зокрема нардепів, та в інших гучних справах. Її перший заступник Роман Говда також розумів, що в “політику” краще не грати, навіть на боці Зе!команди. А от заступник Симоненко завжди був радий допомогти ОПУ і ставив свій підпис за відсутності Венедіктової. Наближаючи своїх заступників до президентської канцелярії, Ірина Валентинівна сама надто віддалилася від Банкової.

Можна довго радіти звільненню вже ексочільниці Офісу генпрокурора, але сенсу в цьому нуль. Замість неї прийде ще більш контрольована особа. Так само дивно чути думки про те, що Венедіктова була своєрідним гарантом “балансу” вітчизняного політикуму. Бо за її каденції прокуратурою жодного разу не було здійснено кроків усупереч волі офісу президента. Вона просто ухилялася від особистого підписання сумнівних рішень у “політичних” справах, свідомо передаючи цю місію своїм заступникам.

Наостанок, вся ця більш як дворічна епопея керівництва ОГПУ Венедіктовою демонструє лише одне —на такі високі посади призначати треба фахових і незалежних, а не малопрофесійних і лояльних. Бо жоден із нових потенційних кандидатів на “генпрокурорський трон” знову не феєрить значними здобутками і досвідом у сфері кримінальної юстиції, а лише уособлює готовність безумовно виконувати забаганки офісу президента. Групи впливу всередині ОПУ — ніби той Прокруст, що ловив мандрівників у Стародавній Греції, вкладаючи спати в своє ложе. А потім комусь ноги вкорочував, іншим — видовжував. Топ-очільники держави начебто мають шаблон, якому повинен відповідати кожен із генпрокурорів, іншими словами, бути своїм навіть не на 100%, а на всі 1000%. Парадигма взаємостосунків з року в рік не змінюється: все має робитися за погодженням із Банковою, в межах і спосіб, що визначені керівником президентської канцелярії та гарантом Конституції.

Хоча Закон — це не дишло, навіть в умовах війни. Ним також не можна крутити, як циган Сонцем, інакше Україна ще дуже довго рухатиметься темним тунелем на шляху до верховенства права і побудови правової держави.

Олександр ЛЄМЄНОВ, голова правління StateWatch