Газовий зашморг

Зміст газових угод 2009 року вже досить детально висвітлений. Все просто: відсутність громадянського суспільства провокує чиновників різного рівня задовольняти в найнахабніший спосіб власні інтереси за рахунок пасивних громадян.

Ми вже десь підсвідомо звикли і сприймаємо як належне, що все для держави коштує набагато дорожче — стадіони, дороги, послуги чи матеріали. Формула державних витрат така: реальна вартість плюс “власний інтерес”, і чим пасивніша громадськість, тим вища питома вага останньої складової.

Протягом всієї історії незалежної України ціна на газ була “політичною”, проте не позбавленою другої складової — “власного інтересу”. Тим не менш, вона залишалася порівняно низькою. Втрачала російська сторона.

Проте з 2009 року ситуація кардинально змінилася. Україна почала платити не тільки реальну вартість газу, а й оплачувати “додаткові витрати”. Ми — найвигідніший покупець для “Газпрому”. “Цей контракт — найкращий в нашій історії”, — навряд чи слова газпромівського очільника потребують додаткових коментарів.

Україна купує газ в літнє міжсезоння, авансуючи “Газпром” та забезпечуючи його технологічні потреби. Газ видобувається весь рік, а споживається переважно взимку. Тож без українських сховищ у російського монополіста виникатимуть труднощі.

Україна — найбільший покупець газу, і за законами ринку має право на знижку. Україна — найбільший і найдешевший транзитер російського газу. Вартість транзиту українськими трубами більш ніж удвічі нижча, ніж в Європі.

Газові угоди передбачають правило “бери або плати”, угоди на транзит — ні. Якщо Україна не купує обумовлений обсяг палива, то повинна сплатити штраф 300% від вартості газу. Угоди на транзит чомусь не містять такої вимоги.

Україна географічно найближчий покупець для Росії, відповідно, і тут найнижчі витрати на транспортування, проте “Газпром” заробляє на Україні найбільше з усіх інших покупців! Навіть з урахуванням ефемерної “харківської знижки”.

Чому? Невже в умовах, коли Росія дотувала Україну та існували домовленості про трирічний перехідний період, для першої не було б досягненням просто перейти на ринкову ціну?

В нашого північного сусіда теж слабо розвинуте громадянське суспільство. Однак все виглядає так, що в них газовий монополіст розглядається як “власна кишеня” для перших осіб держави. Тож, турбуючись про його інтереси, вони турбуються про власні, не забуваючи при цьому про великоросійські імперські ідеї.

В Україні все інакше. Сьогодні важко однозначно сказати, що, крім газу, входило у пакет домовленостей Путіна-Тимошенко зразка 2009 року, гарантією чого стали дискримінаційні газові угоди. Час відповість на це питання. Зараз мова про інше.

Новітня історія газової співпраці містила другий не менш важливий акт — харківські угоди. Їх наслідки для держави не достатньо висвітлені, а даремно.

На початку 2010 року ми мали непомірно високу ціну на газ, визначену неадекватною формулою в контракті між “Газпромом” та “Нафтогазом”, та неадекватно низьку ціну на транзит газу територією України.

Безперечно, ціна на газ тоді була непідйомною для економіки, але був вихід: новий український газовий господарюючий суб'єкт — нові домовленості.

Українській стороні, усвідомлюючи дискримінаційний характер угод 2009 року, нічого не заважало вивести активи з “Нафтогазу” в новий господарюючий суб'єкт і заново розпочати переговори з російською стороною.

Це був єдиний раціональний вихід. Звісно, виникли б тертя з Росією, але вона навряд чи ризикнула б провадити широкомасштабну компанію проти новообраного номінально “проросійського” президента. Швидше за все, вона змушена б була погодитися на звичайні ринкові умови — такі, як для всіх.

Тим більше, попередні угоди укладали Тимошенко та Путін, і Янукович не повинен був відповідати за “додатковими витратами”, які, вочевидь, закладалися в контракт.

Натомість, з ініціативи російської сторони з'явилися харківські угоди. Московські чільники, розуміючи логічне завершення газових угод 2009 року, просто повинні були вжити заходів для їх збереження, і вони їх вжили. Єдиною можливістю для цього було закріплення угод на міждержавному рівні, і вони це зробили.

В результаті підписання харківських угод газові контракти від 2009 року діятимуть весь визначений період. Україна ж не отримала жодної знижки — ціна залишилася тою самою, тільки її закріпили на міждержавному рівні. З екранів телевізорів розповідали про стодоларову або 30-відсоткову знижку. Її нема — просто треба прочитати угоди.

Стаття 2. Угоди між Україною і Російською федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської федерації на території України.

“Орендна плата за перебування Чорноморського флоту Російської федерації на території України, починаючи з 28 травня 2017 року, складається з платежів Російської федерації Україні в розмірі сто мільйонів доларів на рік, а також з додаткових коштів, які отримуються за рахунок зниження з дати набрання чинності цією угодою ціни в розмірі до ста доларів від встановленої чинним контрактом між НАК “Нафтогаз України” і ВАТ “Газпром”, на кожну тисячу кубометрів газу, що поставляється в Україну, виходячи з пільгового погодженого обсягу поставок, передбаченого згаданим контрактом, за такою формулою: при ціні 333 долари і вище за тисячу кубометрів газу зниження становитиме 100 доларів, при ціні нижче 333 долари зниження становитиме 30% від такої ціни. Ці додаткові кошти підлягають обліку за підсумками кожного календарного року, протягом якого застосовується вказане зниження, зростаючим підсумком і визнається як зобов'язання України, що погашаються шляхом виконання положень статті 1 цієї Угоди”.

Отже, ми платимо Росії “живими” коштами ціну, вищу за ринкову, і ще отримуємо борг “просто так”. Орієнтовно за 2010 рік сума цього боргу становила 3,5 мільярда доларів. За весь термін дії газової угоди обсяг боргу може перевищити 40 мільярдів доларів, залежно від ціни на закладені в формулу складники та обсяги закупівлі газу.

Порахуйте: 100 доларів помножити на 52 мільярди кубометрів газу на рік. Найстрашніше, що це державний борг, і шляхом зміни господарюючого суб'єкта його не вдасться уникнути.

Ви можете сказати: ну і що? За ці кошти буде розміщуватися флот на території України, і сплачувати борг не доведеться. Нічого подібного.

Стаття 3. Дополнения к контракту №КП от 19 января 2009 года между открытым акционерным обществом “Газпром” и Национальной акционерной компанией “Нафтогаз Украины” купли-продажи природного газа в 2009-2019 годах.

3. Дополнить пункт 4.2 контракта абзацами следующего содержания.

“Фактическая цена на природный газ, поставляемый по настоящему контракту, снижается на сумму уменьшения таможенных платежей, если такая корректировка предусмотрена постановлением правительства России, касающимся вывозных таможенных пошлин при поставках газа с территории РФ в Украину.

Фактическая цена на природный газ, поставляемый в объеме свыше 30 миллиардов кубометров в 2010 году и 40 миллиардов кубометров в год с 2011 года, не подлежит снижению”.

Що ж виходить?

По-перше, Росія в будь-який момент зможе розірвати харківські угоди та поставити Українську економіку на коліна.

По-друге, у випадку будь-яких зустрічних дій доведеться повертати цей ефемерний борг, який на момент виборів президента у 2015 році становитиме близько 20 мільярдів доларів. Тобто у випадку обрання українцями “неправильного” з точки зору Росії президента українська економіка отримає відчутний удар.

Окремо треба згадати норму договору про штрафні санкції в розмірі 300% за недобір газу, які за умов передбачених в контракті обсягів поставок — 52 мільярди кубометрів — не дають Україні можливості позбавитися залежності шляхом впровадження енергозберігаючих технологій та диверсифікації поставок.

Таким чином, Росія весь час матиме можливість тиснути на Україну. По-перше — через борг, по-друге — через можливість в будь-який момент припинити дію пільг.

В таких умовах український уряд буде змушений озиратися на Росію в усіх своїх рішеннях і навіть перед прийняттям українського бюджету чекати на прийняття російського. Про альтернативні джерела енергопостачання, відновлювальну енергію і сланцеві гази можна надовго забути. Кабала.

Сьогодні тиск з боку північного сусіда слабкий — ми тільки один рік залізаємо в борги. Переконаний: через кілька років тон розмови суттєво зміниться.

Росія, підписавши харківські угоди, підтвердила закладену в “договорі Тимошенко-Путіна” ціну на газ, забезпечила собі гарантований збут енергоносіїв, політичну та економічну слабкість України і продовжила перебування флоту в Севастополі.

Що ж отримала Україна? Нічого. Вона програла все.

Чому в України повинен виникати колосальний державний борг “просто так”, коли на нас ще й найбільше заробляють? Звідки з'являються такі “додаткові витрати”?

Сьогодні активно порушується питання про відповідальність авторів газової угоди 2009 року. Втім, виникає й інше питання: чи не доведеться відповідати й авторам харківських угод після зміни влади у 2015 році?

Олег ВОЛЧАНСЬКИЙ