“Фабрика монстрів”: байдужість як скріпа російського суспільства

Усім відомо, що РФ своїх злочинів не визнає. Тому оприлюднення відео, на яких відкрито катують таджицьких чоловіків, підозрюваних у теракті в московському “Крокус Сіті Холі”, багатьох здивувало. На відео одному із затриманих силовики відрізають вухо та змушують його з’їсти, іншого б’ють струмом. На кадрах із суду, куди доправили підозрюваних, видно, що обличчя їхні набрякли від побоїв, а одного з них привезли непритомним і з катетером (імовірно, йому відбили нирки).

 Багато коментаторів припустили, що відео оприлюднили, аби залякати потенційних терористів. Можливо. Але в керівної банди РФ є й інший порядок денний — привчати населення не співчувати, навіть коли на їхніх очах мучать людину. Про те, як “правильно” слід реагувати на звірячу сваволю, заявила головна путінська пропагандистка Марґаріта Сімоньян: “Ніколи не очікувала від себе такого, але коли бачу, як їх скорченими заводять до суду, й навіть вухо це, відчуваю неймовірне задоволення”. А провладний журналіст Павєл Данілін озвучив пряму заборону на жалість: він заявив, що того, хто “щось вам говоритиме про кілька синців і відірване вухо”, можна “сміливо бити… Іншого він не зрозуміє. Та й не заслуговує на інше”.

Погрози Даніліна спрямовані на невеликий прошарок незгодних. Здебільшого ж суспільство в РФ поставилося до публічних катувань так само, як і до війни, — байдуже.

Джерела цієї байдужості й моральної апатії можна знайти в культурі перших десятиліть СРСР, у часи, коли радянські ідеологи мріяли виховати нову людину з новими моральними якостями. Радянські педагоги-теоретики спиралися на ідеї англійського філософа Джона Локка, котрий вважав, що людина народжується, мов чистий аркуш, і весь її характер і моральні якості обумовлюються вихованням. Надихаючись Локком, радянські педагоги прагнули створити людину, байдужу до особистого блага, дисципліновану та сміливу. Боягузтво ж визначалося як одна з головних вад. (Сучасна психологія заперечує ідею “чистого аркуша”, але визнає вплив виховання і зовнішніх чинників на характер людини.)

Про боягузтво як про зло писали нарком освіти Анатолій Луначарський і головний радянський педагог Антон Макаренко. Але що означає не бути боягузом, вони формулювали розпливчасто. Тоді до роботи покликали Міхаїла Зощенка — автора, якого на той момент найбільше читали в СРСР. Йому замовили оповідання про юність і дитинство Леніна, де він мав чітко сформулювати нову мораль. (Майже всі люди, котрі виросли в СРСР, знали з оповідань цього письменника про те, як, наприклад, Ленін у в’язниці з’їв чорнильницю.)

В одному з цих оповідань, що мало назву “Сіренький козлик”, Зощенко пояснив радянським дітям, що таке сміливість. Оповідання це зводиться до такого: коли Ленін був маленьким, його родина збиралася біля рояля, й діти разом виконували пісні. Та коли співали пісню про сірого козлика, якого з’їли вовки, молодший брат Леніна Мітя завжди плакав. Маленького Леніна це дуже сердило. Але зрештою він змусив брата співати про козлика й не плакати. Діти, сказав маленький Ленін, мають бути сміливими. Сміливість Міті в оповіданні полягає не в подоланні страху за себе, а в подоланні співчуття. Зощенко, виконуючи держзамовлення, підморгує читачеві свого кола. Смерть козлика він описує страшними словами: “Козлик не послухався бабусю — пішов до лісу погуляти. А там на нього напали сірі вовки, роздерли його, з’їли”. Додавши до пісеньки образ болісної смерті козлика, Зощенко виправдовує почуття Міті. Але тим більш значущою є його перемога над співчуттям: “Діти знову заспівали цю пісеньку. Й Мітя хоробро доспівав її до кінця. Й лише одна сльозинка скотилася в нього по щоці, коли діти закінчували пісеньку: “Лишили бабусі ріжки та ніжки”.

Виконуючи замовлення сталінської держави, Зощенко, ймовірно, спирався на ідеї Ніцше, який вбачав у жалості лише слабкість. Але те, що для Ніцше було привабливою теорією, для жителів СРСР стало жахливою реальністю. Оповідання написано 1939 року. До цього часу вже заарештовано й розстріляно десятки друзів і знайомих Зощенка. Співчувати арештантам або їхнім родинам можна було, тільки ризикуючи власним життям. Жаль став найнебажанішим і найнебезпечнішим почуттям у країні.

Що ж сталося з дітьми, які виросли з новими комуністичними цінностями? Відповідь на це запитання дає відомий письменник і політичний діяч Едуард Лімонов. Як ставитися до насильства, він сформулював особливо чітко у своєму романі “Підліток Савенко”, який вийшов друком у Парижі 1983 року. У книжці Лімонов згадує радянське отроцтво в Харкові 1950-х років. (Батько Лімонова був українцем, але сам він вважав себе росіянином.) У романі описано два дні, протягом яких 13-річний герой блукає містом у пошуках грошей, — вони йому потрібні, щоби потрапити на вечірку, куди він хоче прийти з дівчиною, в яку закоханий. За ці два дні герой випиває на спір літри алкоголю, бере участь у бійці з обкуреними солдатами, здійснює невдалу спробу пограбувати їдальню. Це — типовий “роман виховання”. Герой на очах дорослішає, крім хуліганства й бійок, він веде розмови про музику, літературу та політику. Зрештою його визнають як поета, коли він читає вірші на міському конкурсі поезії; він здійснює статевий акт; розчаровується в коханні й залишає своє місто, яке стає для нього затісним.

Виховання здобуває не тільки герой роману, а й читач. Тема насильства наростає, й до кінця твору читач має до насильства звикнути й прийняти його як належне. В першій частині роману, щоби помститися дівчині за її “зарозумілість”, оповідач із приятелем ловлять її кота й убивають ударом об стінку, а потім прив’язують труп тварини до ручки дверей її квартири. Реакція дівчини на смерть кота — спокійно-іронічна. А її подруга, хоч як дивно, залишається з героєм у дружніх стосунках. Тема сексуального насильства теж спочатку лише згадується як передана плітка, від якої можна відвернутися. Але до кінця роману жорстокість перетворюється на цунамі. Герой потрапляє в компанію бандитів, які забивають на смерть випадкового перехожого й ґвалтують двох дівчат, яких ця людина проводжала додому. Сцени групового зґвалтування та вбивства героя не жахають, а збуджують.

Роман закінчується на ліричній ноті: герой — у поїзді, замислений і відкритий до майбутнього. Про вбивство й групове зґвалтування кілька сторінок тому він і не згадує. Як і про те, що ґвалтує перед від’їздом свою подругу. Оповідач Лімонова — це ніцшеанська надлюдина, про яку Зощенко й мріяти не міг. Герой Лімонова талановитіший, сміливіший і безжалісніший за співвітчизників, яких називає “козячим племенем”. Читач, якщо хоче примкнути до сили, а не до “козячого племені”, яким обідають вовки, має приєднатися до оповідача й так само, як і він, забути про жалість до жертв насильства.

Безжалісність і байдужість до людського життя — характерні риси авторитаризму. “Адже Гітлер був великою людиною... хоч і нашим ворогом... ти згоден?” — питає малолітній герой роману приятеля. Не дивно, що 1993 року Лімонов разом із майбутнім ідеологом Кремля Алєксандром Дугіним заснував неонацистську Націонал-більшовицьку партію (НБП) і до своєї смерті 2020 року підтримував сепаратистів так званих ДНР і ЛНР. Путінська влада до Лімонова як до особистості ставилася негативно, але його ідеї стали мейнстримом.

Нині найуспішнішим і найпопулярнішим автором, який виховує в читачах антигуманність, є шанувальник Лімонова Захар Прілєпін, котрий теж був членом НБП і ворогом України, брав участь у бойових діях у Донбасі на боці сепаратистів. Уже 2004 року в його романі “Патології” про війну в Чечні звучить знайомий меседж: жертва насильства не має викликати жалість. Оповідач із групою спецназівців затримує в Грозному шість піших чеченських чоловіків. Одного б’ють прикладом, іншому, коли він падає, наступають на голову ногою. Потім розстрілюють вантажівку, що потрапила їм на очі, вбивають водія. Але не знайшовши у вантажівці зброї, розстрілюють сімох людей як потенційних свідків. Смерть цих людей, про яких оповідач нічого не знає й не хоче знати, подано так, аби завадити читачеві ототожнити себе з жертвою. Це — не люди зі своїм життям, кров’ю й плоттю, а предмети з чимось незрозумілим усередині: “…на грудях ніби розбита банка з варенням: чорна густа рідина й налипле на це місиво скло з лобовухи”. Кров іншого вбитого на обличчі й одязі вбивці описано як фарбу від “сирого малярського пензля”, на яку омоновець, що розстрілював людину, гидливо позирає.

“Усе розумію. Не треба про це говорити”, — заявляє в наступному розділі герой роману й до смерті цих людей більше не повертається, відволікаючи читача від цього воєнного злочину.

Класичні прийоми нормалізації насильства й дегуманізації “чужого”, які застосовує Прілєпін, упали на підготовлений ґрунт. Російські читачі й критики, привчені не реагувати на насильство, прийняли письменника з ентузіазмом. Він став лауреатом більш як 20 літературних премій, його твори двічі займали перший рядок у рейтингу найпродаваніших книжок року, а 2019-го, за підсумками голосування на Colta.ru, Прілєпіна визнали найвпливовішим літератором десятиліття.

Західні філософи від Адама Сміта до Річарда Рорті вважали, що емпатія, вміння поставити себе на місце іншого необхідні для здорового суспільства. Тим часом російська пропагандистська культура вже майже сто років викорінює в населенні співчуття й, не прагнучи створити гуманне суспільство, заточена на продукування монстрів. 

Анна БРОДСЬКІ-КРОТКІНА, завідувачка програми славістики в університеті імені Вашингтона та Лі у штаті Вірджинія (США), докторка філологічних наук, журналістка