Епоха Табачника в освіті: фініш?

Упродовж 2 років і майже 9 місяців Дмитро Володимирович справді проводив політику, радикально відмінну від тієї, яку здійснювали, з невеликими відмінностями, всі без винятку його попередники в кріслі міністра освіти незалежної України — від Петра Таланчука й до Івана Вакарчука.

І наслідки цього для освітянської сфери є значно глибшими від окремих конфліктів і скандалів, які час від часу ставали надбанням ЗМІ.

Отже, якими є основні набутки цієї епохи, які ще довго позначатимуться на національній системі освіти?

Першим за масштабністю наслідків безумовно став перехід від так і не реалізованої до кінця 12-річної шкільної освіти до 11-річної.

Формально цю реформу ініціював депутатський законопроект Луцького. Реально ж за ним стояло міністерство, яке за попереднього керівництва за кілька місяців перед тим успішно відбилося від не менш радикального й популістського проекту Гриценка про повернення взагалі до радянської десятирічки.

Головним наслідком ухваленої реформи стало те, що українські діти ще багато років будуть змушені вчитися за поганими, нашвидкуруч написаними, не узгодженими один з одним підручниками.

Адже всі підручники, які клас за класом готували впродовж минулого десятиліття, довелося списати в архів!

Отже, вони виявляться апріорно гірше підготовленими порівняно з європейськими однолітками, які сьогодні вчаться 12 чи 13 років.

Зростання терміну шкільного навчання — це загальносвітова тенденція, викликана постійним збільшенням обсягів знань. Але в Росії вчаться 11 років — і українські діти, за логікою нинішньої влади, не мусять вчитися довше.

Тому, якщо Україна колись знову надумає стати цивілізованою і європейською — припущення звучить сьогодні фантастично, але всяке буває! — вона неминуче повернеться до ідеї 12-річної шкільної освіти. Й ця реформа знову потребуватиме величезних коштів і зусиль.

Другим у черзі можна поставити руйнування університетської автономії й переведення управління вишами у ручний режим.

Донецький національний університет вже понад два роки живе без вибраного ректора: відомого математика академіка НАН України Шевченка усунули ще влітку 2010-го, а потрібну міністерству людину протягнути через конференцію трудового колективу так і не змогли. Тож призначають уже третього за чергою “в.о.”!

Принагідно зазначу: наш ректорський корпус виявився на диво полохливим та інертним у боротьбі за власні корпоративні права. Захистити себе у відкритому протистоянні з міністерством зуміли хіба що Києво-Могилянська Академія, Острозька Академія і Київський політехнічний інститут.

Але й ця ректорська полохливість має пояснення: навіть такого визнаного лідера як НТУУ “КПІ” сьогодні пресингують по всьому полю і закриттям фінансування наукових тем ставлять на межу руйнування його традиційно сильні наукові школи.

Як подібна ситуація позначається на “самопочутті” викладачів і науковців, не говоритиму — все надто очевидно.

Через те наукова еміграція з України, яка трохи пригальмувала з відносною стабілізацією від початку 2000-тих, упродовж останніх двох років знову різко зросла. Багато хто перестав вірити, що на цю державу ще може очікувати щось добре.

Третім я назвав би те, про що найбільше писала преса: деукраїнізацію освіти й повернення в обіг старих радянських ідеологем.

Вперше за роки незалежності почала скорочуватися кількість учнів, які навчаються в україномовних школах і класах. Підручники історії зазнали істотної корекції у висвітленні багатьох явищ і подій — й не лише таких, як Голодомор чи УПА.

Курс “зарубіжна література” в школах поспішно перейменували на “світову”, аби ні в кого й думки не виникло, що великі російські письменники є для нас “зарубіжними”. Список можна продовжувати.

Наслідком стало загальне посилення суспільної напруги — і зростання числа прихильників радикальних поглядів, як реваншистських антиукраїнських, так і антиколоніальних, що й відбилося на суттєвому збільшенні електоральної підтримки КПУ, з одного боку, й “Свободи” — з другого.

Хоч не меншою мірою до цього спричинилося й ухвалення скандального нового мовного законодавства, яке Міносвіти палко підтримувало і ревно взялося виконувати.

Отже, якщо прийняти як вихідну гіпотезу призначення Дмитра Володимировича міністром освіти України за дзвінком з високого кабінету сусідньої столиці — про це писали багато експертів, адже того березневого ранку 2010 депутатам уже встигли були навіть роздати документи на призначення Ніколаєнка! — то слід визнати: Табачник був і є керівником надзвичайно ефективним.

Звісно, не з погляду держави, міністром якої він працював, а з погляду держави, з волі якої його було призначено.

Хоч, звісно, цілком можливо, що розмови про “дзвінок з Кремля” — не більше, ніж інсинуації недоброзичливців, і реально міністром рухала виключно лицарська — як в офіцерів з “Білої гвардії” — відданість ідеям та ідеалам “Русского мира”.

Сьогодні, коли Табачник, разом з усіма членами уряду, що готуються отримати депутатські мандати, написав заяву про відставку, виникає логічне запитання: а що далі?

Не будемо гадати на кавовій гущі, намагаючись прогнозувати ім’я можливого наступника. Вища українська влада сьогодні настільки непідвладна звичайній логіці, що цим наступником може виявитися і сам Табачник.

Адже де гарантія, що в кабінеті на Банковій не пролунає ще один дзвінок із вельми наполегливим побажанням?

Проте не менш імовірним вважають такий варіант: призначення міністром іншої особи, прізвище при цьому не має особливого значення, важлива лишень лояльність і “безконфліктність”.

І тоді Табачник, зберігши свою команду на бульварі Перемоги 10, зможе далі керувати міністерством уже з крісла голови парламентського комітету з науки і освіти.

Чи зможе хтось скласти реальну конкуренцію нинішньому міністрові освіти в боротьбі за це крісло?

Номером 14 у списку “Батьківщини” є Лілія Гриневич, що має досвід роботи першим керівником Центру незалежного оцінювання якості знань, а згодом — начальником столичного управління освіти і науки.

Саме вона була куратором освітнього і наукового напряму в об’єднаній опозиції, успішно презентувала два розроблені законопроекти — про науку і про освіту.

Тому її кандидатура може очікувано виникнути. Напевно, в опозиції добре розуміють стратегічне значення освітянського комітету й тому спробують за свою кандидатуру поборотися.

Про бажання працювати саме в комітеті з науки і освіти вже оголосив і Литвин — крім усього, ще й академік НАН України. Але чи боротиметься він за крісло його голови, якщо, звісно, йому не вдасться втримати інше крісло, спікерське — невідомо. Як невідомо й те, чи матиме він хоч якісь важелі впливу у такій боротьбі.

Адже з ухваленням нового парламентського регламенту попередню практику пакетних домовленостей, яка дозволяла обрати погоджене парламентське керівництво, знівельовано.

Третина голосів від опозиції вже не може заблокувати голосування. Тому зовсім не виключено, що регіонали з союзниками-комуністами просто тупо “продавлять” своїх людей на всі необхідні посади, а опозиція й формально незалежні депутати залишиться ні з чим.

І тоді поспішно анонсований деким фініш епохи Табачника виявиться таки проміжним. А нашу освіту з наукою чекатиме посилення й увиразнення курсу останніх двох років і дев’яти місяців.

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук