Європа — це не моноліт. Вона сформована з кількох структур, які накладаються одна на одну. Перша — це Територія вільного руху. Цей простір без паспортного контролю на кордонах тягнеться від грецьких островів і до півночі Норвегії. Інша — Прифронтова зона. Сюди належать країни, які бояться втручання й агресії з боку Росії. Третя структура — Єврозона. Це країни, де в обігу єдина валюта. Ще — Єдиний ринок. Тут заправляють сторожі з Брюсселя, які намагаються гарантувати вільний рух товарів і капіталу та блокують протекціонізм і картелі. Про ці структури треба знати дві важливі речі. Перша: усі висять на шпагаті між добре знайомими категоріями Європейського Союзу й НАТО. Утім, Фінляндія, Швеція та Україна, наприклад, належать до Прифронтової зони, але не в НАТО. Норвегія входить і до Прифронтової зони, і до Території вільного руху, і до Єдиного ринку, але не до ЄС. Друга: усі ці структури оточені тривогами, які 2017-го тільки поглибляться.
Найскладніше доведеться Єврозоні. Єдина валюта — це чудовий задум. Вона допомагає активізувати торгівлю й економити на операційних видатках, але тільки тоді, коли економіки, що до неї входять, уже перебувають на більш-менш однаковому рівні розвитку або швидко наздоганяють інших. Натомість євро став скоріше інструментом для стимулювання одних країн дорівнятися до інших. Теоретично жорсткі монетарні обмеження мали заохотити економіки з низькою продуктивністю й зростанням (на кшталт італійської чи грецької) модернізуватися й доганяти німецькі стандарти. Але, як можна було передбачити (особливо з висоти побаченого останніми роками), цього не сталося. Італії євро заблокувало звичний шлях до збереження конкурентоспроможності через девальвацію ліри. Тож вона опинилася в сталевих лещатах фіксованого валютного курсу й відсутності простору для експансійної грошово-кредитної політики. У результаті її борги непомірно виросли, а виробництво застагнувало.
Греція кинулася позичати, і з цього пориву вийшла банкрутом. Проти Кіпру обернулася його не менш обтяжена боргами офшорна банківська система. Аналогічно неконкурентна Португалія переживає десятиліття стагнації. Ціною цьому всьому є не просто спад виробництва: для мільйонів молодих європейців вік від 20 до 30 років затьмарений відсутністю можливостей. Вони живуть із батьками й працюють на безперспективних роботах, замість починати хороші кар’єри й створювати родини. Найбільше від усього цього в короткостроковій перспективі виграла Німеччина. Її дойчмарка мала б дуже підскочити в ціні порівняно з іншими європейськими валютами (це зростання було б відображенням міцної продуктивності та конкурентоспроможності країни). Натомість валютний курс залишався низьким, що стало величезною непрямою субсидією для німецьких експортерів.
Крім того німці заробляли високу дохідність на своїх заощадженнях, позичаючи їх країнам Південної Європи. Ціна — зараз у Німеччини м’яка валюта: аби запобігти катастрофі на півдні (і підтримати німецьку банківську систему), Європейський центральний банк друкує трильйони євро в темпах, на які Бундесбанк ніколи б не погодився.
Людям це набридло, як і зневажливе ставлення еліт Єврозони, які наполягають на тому, що все буде добре.
Проблеми й на Єдиному ринку. Завдяки Дональду Трампу протекціонізм та інтервенції країни повернули собі авторитет, ба навіть увійшли в моду. Водночас глобалізація вийшла з моди. Британія, один із найпотужніших чемпіонів конкурентної політики, виходить з ЄС. Виборці хочуть, аби їхні національні уряди більше робили для стримування відтоку робочих місць за кордон, підтримки провідного національного бізнесу й боротьби з економічною непевністю. Знову ж таки, людям набридло не тільки їхнє становище, а й самовпевнена зневажливість еліт Єдиного ринку, з якою вони наполягають на тому, що все буде добре.
Не краще й із Територією вільного руху. Скасування національних кордонів — це блискучий задум, коли належно захищені зовнішні кордони, країни всередині цієї території здебільшого мають однакові стандарти життя, а правоохоронні системи можуть злагоджено й оперативно працювати, не зважаючи на колишні національні кордони. Сьогоднішньої Європи жодна з цих умов не стосується. Через її зовнішні кордони — особливо в Середземномор’ї, але й із Туреччиною, — пройти не так і складно. Якість життя між країнами всередині регіону сильно різниться. Тобто бідний ром зі Східної Європи може цілком законно переїхати до багатих країн, де житиме значно краще, але в нього вкрай мало шансів знайти легальну роботу або гармонійно вписатися в суспільство. А на заваді роботи без кордонів у правоохоронних органів стоять жорсткі правила стосовно приватності та обміну даними. Тож не дивно, що виборців усе це дістало, разом зі зверхнім ставленням еліт Території вільного руху, які наполягають, що все буде добре.
Але чи не найбільша небезпека нависла над країнами Прифронтової зони. Владімір Путін в ударі. Він скористався сирійським конфліктом, аби показати, що Росія — знову потуга, з якою треба рахуватись і яка здатна проектувати силу за кордоном. Він успішно звабив Туреччину й уже облизується на перспективу президентства Трампа в Білому домі. А останній вважає, що дипломатія — це домовленості, а не альянси. Він обожнює силу. Він хоче зробити нормалізацію відносин із Росією своєю фірмовою політикою перших місяців на посаді. Така перспектива кидає Прифронтову зону в дрож. НАТО фактично зараз перетворилося на блеф: там сподіваються, що напад на будь-якого члена Альянсу автоматично спровокує відповідь інших, особливо США. Утім, зневажливі ремарки Трампа про союзників та бурхливе захоплення Путіним нищать будь-яку віру в цей блеф. Першими жертвами будуть Україна та Грузія: Америка за Трампа скасує санкції та прийме де-факто й де-юре російський суверенітет над Кримом. Подальше розширення НАТО буде виключеним. Це страшні новини для Швеції та Фінляндії, які завжди вважали, що зможуть приєднатися до Альянсу, якщо виникне така потреба. Найнебезпечніше те, що потенційна російсько-американська угода деморалізує країни Балтії — найслабших союзників НАТО, що стоять перед найбільшою загрозою. Путін не хоче завойовувати ті держави, але хотів би підірвати їх. Якби так сталося, то довіра до НАТО була б фактично знищеною; відкрився б шлях до нової європейської політики великих потуг, де Росія могла б грати свою роль на повну.
Людям Прифронтової зони це теж набридло. Вони питають, чому довіряли НАТО. У країнах на кшталт Угорщини деякі політики вважають, що краще б домовитися з Путіним, поки обставини ще дозволяють, а не чекати, поки вони погіршаться.
Бодай у цьому питанні деякі політики вже не виявляють зверхньої самовпевненості. В останні дні свого президентства Барак Обама наклав на Росію санкції, які мали би бути на вісім років раніше. Запізно, але все ж прокидаються й Британія, і Німеччина. Утім, в багатьох країнах, особливо Південної Європи, досі панують дивовижно самозаспокійливі настрої.
Боязливі, спантеличені та розділені різноманітні структури Європи стоять перед катастрофою. Однак європейські еліти змарнували безліч можливостей її відвернути. І вони переконані у власній правоті, у своєму праві на урядування. І не виказують ані знаку того, що збираються змінити курс або ж дослухатися до гуркоту підводи, що везе на страту, хоча вона щораз ближче.
Нічого не буде добре.
Едвард ЛУКАС
Что скажете, Аноним?
[14:10 22 декабря]
[07:30 22 декабря]
Украина переживает последствия мощной атаки на госреестры Минюста.
[21:42 21 декабря]
12:30 22 декабря
12:00 22 декабря
11:30 22 декабря
11:00 22 декабря
10:30 22 декабря
10:00 22 декабря
09:00 22 декабря
08:30 22 декабря
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.