Чи стала Україна ближчою до НАТО?

Але дива так і не сталося.

Дотримуючись консенсусу, у Вільнюсі лідери держав ухвалили компромісне комюніке: хоча “майбутнє України — в НАТО”, запрошення відправлять, “коли союзники погодяться та умови буде виконано”.

П’ятнадцять років тому в підсумковій декларації Бухарестського саміту країни НАТО вже погодилися з тим, що Україна та Грузія стануть членами військово-політичної організації, й підтримали наші заявки на приєднання до Плану дій щодо членства в Альянсі (ПДЧ). Але зрештою ми та грузини опинилися в сірій зоні безпеки. За п’ять місяців по саміті в Бухаресті відбулося вторгнення Росії в Грузію, а за шість років — і в Україну.

 Чи стали ми ближчими до НАТО порівняно з 2008 роком, як про це каже генсек організації Єнс Столтенберг? Ні, ми стали навіть далі, оскільки немає ні часових меж, ні чітких критеріїв “згоди”. Лише загальні слова, за якими — відсутність для України перспектив найближчим часом не те що стати членом Альянсу, а навіть отримати запрошення. Ось тому сумніви в перспективах вступу нашої країни до НАТО лише зростають.

В останній відчайдушній спробі домогтися конкретики президент Зеленський напередодні саміту написав у своєму Телеграм-каналі різкий пост про те, що, “схоже, немає готовності ані запросити Україну в НАТО, ані зробити її членом Альянсу. А значить, залишається можливість торгуватися членством України в НАТО — у переговорах із Росією. А для Росії це означає мотивацію й далі продовжувати свій терор. Невизначеність — це слабкість”.

Заява Зеленського може не подобатися й обурювати західних дипломатів і політиків, які вважають, що український президент занадто далеко зайшов у своїй жорсткості, прагнучи де за допомогою особистої привабливості, а де — дипломатичного пресингу домогтися від Альянсу бажаного запрошення. Але ж Росія обстрілює не країни НАТО, а Україну. Від рук росіян масово гинуть не німці, іспанці, французи чи американці, а українці. 

Наша головна претензія до Заходу полягає в тому, що в своїй політиці стосовно членства України в НАТО, прагнучи й надалі жити в затишному світі бюргерів, він не змінився; що західні політики ухвалюють рішення в межах коротких передвиборчих періодів, а не стратегічного бачення, частиною якого є й наша країна.

Однак і на Заході можуть сказати: ми бачимо в Україні концентрацію влади; корупцію (яка набуває рис мародерства); проблеми зі свободою ЗМІ; невиконані обіцянки, дані на вищому рівні; замість копіткої роботи держапарату — нахабність, хамство, піар.

І з того, і з іншого боку є винятки: Захід постачає нам сучасну зброю, а українці виявляють масовий героїзм.

Звісно, є надія, що Україну можуть запросити до членства й на Вашингтонському саміті НАТО: демократам під час президентської кампанії теж потрібна гарна телекартинка успіху на зовнішньополітичній ниві. Принаймні Байден на зустрічі з Зеленським заявив: “Думаю, що запрошення України до членства в НАТО — питання кілька місяців”. Але це заспокійлива цитата. І вона не каже, що на Вашингтонському саміті не виявиться низки країн, які не готові запрошувати нашу країну.

Тому враховуючи настрої в Білому домі, якщо запрошення й пролунає, то, ймовірніше, лише після війни. Отже, рішення НАТО у Вільнюсі означає одне: запрошення Путіну продовжувати війну.

Рішення НАТО означає нові жертви серед українців і нових біженців. Нові бахмути, херсони, краматорськи, львови. Нові удари по енергосистемі. Нові втрати для нашої економіки. Нові “каховські ГЕС”.

Та доки триватиме війна, доки розриватиметься хоч один снаряд, доки Росія претендуватиме на українські території, Україна стоятиме в передбаннику Альянсу.

То хіба Путін не досяг цілі “СВО” — не допустити членства України в НАТО? 

Рішення НАТО щодо запрошення України, може, й не зупинило б війни. Але воно стало б сигналом для Путіна, що Україну однаково візьмуть у НАТО, хоч як довго триватиме війна. Хоча це й малоймовірно, та, можливо, це навіть змінило б поведінку Путіна.

А так — або нескінченна війна, або підштовхування нас за стіл переговорів із Путіним із невизначеними шансами ввійти в двері НАТО.

Замість запрошення до НАТО Україні пропонують альтернативу — “ізраїльську модель”, що передбачає зміцнення обороноздатності нашої країни, слова солідарності, а також “інші солодощі”. Серед них, по-перше, у Вільнюсі Україні пообіцяли спрощену процедуру вступу до НАТО, оминаючи приєднання до ПДЧ. Відтепер його роль виконуватиме адаптована Річна національна програма (РНП) — документ, який після Бухарестського саміту щорічно розробляє українська влада та візує український президент як своєрідний аналог Плану дій щодо членства в НАТО.

РНП — це програма, що передбачає багаторічні реформи в сфері політики й економіки, зміцнення верховенства закону та боротьби з корупцією. Прогрес у виконанні необхідних для вступу реформ оцінюватимуть міністри закордонних справ країн — членів Альянсу. Можливо, в цій ситуації було б набагато краще, якби вже залишили ПДЧ із його чітким списком вимог, виконання яких відчинить двері НАТО. РНП ж може бути нескінченна кількість, а їх виконання — не задовольняти умов членів Альянсу.

По-друге, замість Комісії Україна—НАТО оголосили про створення нового спільного органу — Ради Україна—НАТО для консультацій і ухвалення рішень. Наша країна засідатиме на рівних із 31 учасником Альянсу та зможе сама скликати Раду, якщо буде потреба. Попри символічне підвищення рівня відносин, створення цього органу є все-таки “інституціональною косметикою”, хоча в його мандаті й записано, що “це інструмент наближення членства України” в Альянсі.

По-третє, анонсували черговий апгрейд Комплексного пакета допомоги (КПП) як багаторічної програми підтримки для України, що уможливить перехід від радянських до натовських стандартів.

По-четверте, низка країн оголосила в литовській столиці про військову допомогу Україні. Зокрема Франція поставить далекобійні ракети SCALP із радіусом ураження 250 км. Німеччина та Велика Британія оголосили про нові пакети військової допомоги. У Сполученому Королівстві під егідою НАТО буде засновано Центр реабілітації військовослужбовців ЗСУ. А коаліція з 11 країн уже в серпні розпочне навчання українських пілотів управлінню винищувачами F-16 у Данії та Румунії.

По-п’яте, країни G7 підписали спільну декларацію про “гарантії безпеки” нашій країні, які мають зробити з неї “другий Ізраїль”. Ці гарантії діятимуть, допоки Київ не вступить до НАТО. “Велика сімка” має намір поставити більше озброєння, прискорити обмін розвідданими, допомогти з кіберзахистом, розширити програми навчання українських військових і розвивати в Україні промислову базу, щоб у нас були сили для стримування будь-якої агресії в майбутньому. Крім того, країни G7 пообіцяли надавати Україні термінову військову допомогу в разі нового конфлікту з Росією в майбутньому.

Проте декларація — це політична заява, а не юридичне зобов’язання, як і будапештські запевнення. Та й вільнюські “гарантії безпеки” не ідентичні п’ятій статті Вашингтонського договору. Вони лише зміцнюють нашу обороноздатність: ніхто не “підписуватиметься” за Україну й не відправлятиме на російсько-український фронт своїх солдатів. Але ж нам НАТО потрібно не як зірочка на фюзеляжі. Для нас це — питання життя та величезної кількості смертей, питання припинення війни.

Перспективи України стати членом військово-політичного клубу непевні. Натомість наша країна стає бар’єром безпеки між Альянсом і Росією. І в цій ситуації для нас немає різниці, як не вступати до НАТО: з ПДЧ чи без ПДЧ. Ось тому, попри всі зазначені вище “солодощі”, післясмак від Вільнюського саміту залишився гірким. Тріумфаторами ж саміту стали Туреччина та Швеція: остання має всі шанси вже найближчим часом стати 32-м членом НАТО. 

Володимир КРАВЧЕНКО