Чи можлива “путінізація” України?

Приводом для написання цієї статті стало рішення Конституційного суду про визнання конституційної реформи зразка 2004 року неконституційною та повернення до Конституції 1996 року. Причиною — вся діяльність владної команди після президентських виборів.

Вже неодноразово говорили, що нова влада діє мов той бульдозер, який не помічає перед собою ніяких перешкод — ні у вигляді суспільної думки, ні експертних висновків, ні діяльності опозиції.

Мета поставлена — вона має бути досягнута. За таким принципом діють нинішні можновладці.

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ — ЧИ ВИЙДЕ УКРАЇНА З ГЛУХОГО ПОЛІТИКО-ПРАВОВОГО КУТА?

Сьогодні відносини між владою і суспільством будуються не на партнерських, не на демократичних засадах, не за принципом “влада — вільні громадяни”, а за принципом “влада — піддані”.

Рішення Конституційного Суду (і не лише останнє, а й щодо індивідуального членства в коаліції) довело: у владній команді немає внутрішніх гальм та запобіжників, які б стримували її бурхливу, іноді за межею правового і політичного фолу, діяльність.

Зневажливе ставлення до народу, — мов, проковтнуть все, що завгодно, — перетворилося на владне кредо.

При цьому демонструється, що політична мета може бути досягнута і квазі-, тобто псевдо-правовими засобами.

Немає голосів для створення коаліції із фракцій — через Конституційний Суд дозволимо індивідуальне членство.

Немає 300 голосів для змін до Конституції, або не дуже хочеться затягувати процедуру — через той же орган конституційної юрисдикції повернемо Конституцію 1996 року.

Незадоволені Верховним Судом — приймемо закон, який зведе роль цього судового органу до чисто номінальної.

Не можемо перемогти на районних виборах у Києві — ліквідуємо районні ради. Перелік таких дій можна продовжувати.

Просто наївними, а насправді — політехнологічно витонченими виглядають зараз заклики можновладців та окремих експертів до опозиційних сил включитися у розробку альтернативних рішень. Ну хто ж ту опозицію слухав, коли укладалися і голосувалися Харківські угоди або за 10 хвилин ухвалювався бюджет країни?

Останнє рішення Конституційного Суду аналізувати з правової точки зору, напевне, справа марна. Адже багатьом заздалегідь було відомо, що воно матиме політичний, а не правовий характер. Як ділилися інформацією окремі політики, рішення навіть виписувалося не конституційними суддями, а юристами з Банкової.

На користь такої версії свідчить і заява нинішнього Міністра юстиції Олександра Лавриновича, який вже через декілька годин після оприлюднення рішення КС довів до відома країни, що в нього вже готовий проект нового закону про Кабінет міністрів, підготовлений на підставі норм Конституції 1996 року. Важко уявити собі таку оперативність, адже підготовка такого законопроекту справа відповідальна і аж ніяк за дві години не робиться.

Так що, про суть рішення ті, кому це потрібно, знали заздалегідь. Тому і встигли підготуватися.

Та й особливої таємниці тут не було. Фактично розглядалося три варіанти: визнати реформу 2004 року неконституційною, чим і обмежитися, мовляв, нехай потім політики самі розбираються що до чого і яка з Конституцій діє; визнати реформу неконституційною та зобов'язати Верховну Раду провести конституційну процедуру внесення змін до Основного закону та той варіант рішення, що був ухвалений. Самий лобовий, але такий, що знімає всю відповідальність з влади — “ми лише виконуємо рішення КС”.

Діючи в такому квазі-правовому режимі, влада спочатку заганяє країну у глухий політико-правовий кут, а потім “героїчно” намагається з нього вийти.

Усвідомлювати, що ти жив чотири роки за неконституційною Конституцією, трошки моторошно. Тобто і Віктор Янукович, і Юлія Тимошенко прем'єрами нібито і не були, бо, як виявилося зараз, призначалися в антиконституційний спосіб.

Напевне, коаліція поспішила переформатуватися у більшість. Конституція набуває чинності після її підписання главою держави, в особливих випадках — головою Верховної Ради, та офіційного оприлюднення. Ось тут і виникає питання: а за чиїм підписом має бути опублікований новий-старий Основний закон? За підписом президента України у 1994 — 2004 роках Леоніда Кучми, тому що вона приймалася при ньому? За підписом нині діючого президента Віктора Януковича? А може за підписом голови КС або спікера парламенту?

Якщо вже діяти за алгоритмом запронованим владою, то у відповідність до Конституції 1996 року приводити потрібно не лише кількість віце-прем'єрів в уряді (говорять, що основними кандидатами на “виліт” є пани Сівкович та Слаута), а й перепризначати весь його склад відповідно до правил 1996 року, що в свою чергу може “підвисити” більшість міністрів.

А якщо діяти за нормальною політичною та правовою логікою, то перезапустити необхідно весь державний механізм: провести одночасні дострокові парламентські та президентські вибори, щоб ні у кого не виникало сумнівів у легітимності влади.

До речі, після здобуття Незалежності окремі політики пропонували провести дочасні вибори Верховної Ради, обраної ще за радянських часів. Після ухвалення Конституції України у 1996 році також закликали провести одночасні депутатські та президентські вибори. Тоді такі заклики так і залишилися пропозиціями, про що потім дуже жалкували.

Останні дії влади суттєво підвищують політичний градус у суспільстві, штовхають опозицію до все більш радикальних дій. В той же час, невизнання рішення Конституційного Суду є тупиковим шляхом для того ж Блоку Юлії Тимошенко.

Де-факто Конституція 1996 року буде реанімована діями владної команди, яка буде жити за її правилами. Раніше чи пізніше це змусить включитися БЮТ у владно-опозиційний політичний процес, інакше ця політична сила ризикує залишитися на його узбіччі.

Водночас, і сподівання на масові протесні акції є марними. Заклик НУНС провести конституційні віча неадекватний супільним настроям — люди ще не готові масово, не за гроші, вийти на вулиці і відстоювати Конституцію.

ВІРНОЮ ДОРОГОЮ ЙДЕТЕ, ПАНОВЕ?

Президентська команда з певними корекціями політично копіює те, що було зроблено в Росії. Те, що потім назвали “путінізацією”, а фактично є встановленням режиму керованої демократії.

Одним з найбільш гострих і актуальних питань на сьогодні є: чи можлива остаточна “путінізація” України?

Чи можливе встановлення в нашій країні авторитарного режиму?

Чи може взяти глава держави і його команда під контроль не лише владу, а й все суспільство та засоби масової інформації, і при цьому не отримати у відповідь масові потужні акції протесту?

Підвалини російського авторитарного режиму ґрунтуються на декількох чинниках.

По-перше, влада запропонувала, а більшість політичних сил та суспільства сприйняло ідею Великої Росії. Повернення статусу світової наддержави, імперські амбіції захлеснули не лише можновладців, а й простих росіян.

По-друге, влада заключила такий собі пакт з громадянами: ми тут керуємо, володарюємо, забезпечуємо вас певним рівнем життя, а ви не лізете у владні проблеми.

По-третє, російська влада змогла поставити під контроль не лише засоби масової інформації, що дуже важливо за такого розвитку подій, вона змогла поставити під контроль олігархів і фактично побудувати державний капіталізм в країні.

Із власників “газет, пароходів” російські олігархи в один прекрасний момент перетворилися на найманих топ-менеджерів, які можуть бути, у кращому випадку, зняті зі своїх посад волею президента чи прем'єра Росії, а у гіршому — опинитися за гратами. Що, у свою чергу, унеможливило фінансування діяльності опозиції. Приклад Ходорковського виявився більш, ніж наочним.

І на останнє, великий суспільний рейтинг Володимира Путіна дозволяє багато в чому легітимізувати авторитарний російський режим.

Набір таких чинників є необхідним, щоб побудувати керовану демократію в країні. При цьому, якщо витягнути одну з цих цеглинок, то розвалиться вся система.

Але чи готова до керованої демократії Україна? Давайте проаналізуємо все по порядку.

Яку національну ідею може запропонувати нинішня влада? Великої України? Навряд чи.

Адже вона за своєю ментальністю генетично не готова до цього. Та й сама ідея Великої України, якщо й буде сприйнята на Заході й у Центрі країни, то навряд чи знайде відгук в душах та серцях жителей Сходу. Створення союзної держави із Росією навпаки знайде підтримку на Сході, але буде “в штики” сприйнято на Заході.

Україна є на сьогодні ментально і політично розколотою. Тому запропонувати об'єднавчу національну ідею — це для української політичної еліти пріоритет номер один, щоб зберегти єдність держави. Але за своєю інтелектуальною спроможністю і ставленням частини українців до нинішньої влади, це навряд чи можливо.

Чи готові поступитися українці, так як і росіяни, частиною своїх прав в обмін на певну політичну стабільність і певний рівень достатку?

Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва вже декілька років моніторить цю ситуацію. Так, результати опитування, проведені у грудні 2008 року, свідчать, що третина українців готова поступитися своїми правами в обмін на певний рівень благополуччя, третина не готова до такого розвитку подій і вважає, що свобода важливіша, ніж ковбаса, а третина не визначилася з відповіддю на це питання.

За таких умов заключення пакту а-ля рюсс між владою та громадянами навряд чи можливе. Однак, мало укласти такий суспільний договір, потрібно забезпечити його виконання. А для цього потрібні серйозні фінансові ресурси.

І якщо в Росії за рахунок корисних копалин, нафти, газу вони є, то в Україні таких грошей днем з вогнем не знайдеш. Можливо їх можна взяти в борг у МВФ, однак ця структура досить чутлива до процесів згортання демократії.

Останнім часом в Україні розпочалися утиски свободи слова, були оприлюднені факти запровадження політичної цензури.

Навіть Парламентська Асамблея Ради Європи висловила свою стурбованість з приводу збільшення числа достовірних заяв, що в останні місяці демократичні свободи і права, такі, як свобода зібрань, свобода вираження думок і свобода ЗМІ, опинилися під тиском. Однак, до тотального контролю ще далеко.

Будувати державний капіталізм та “строїти” олігархів в Україні вже пізно. Події, скоріше за все, будуть розвиватися по більш м'якому варіанту: тихої міграції наших капіталістів за кордон, внаслідок тиску влади та перерозподілу власності, що вже відбувається сьогодні.

Рішення Конституційного Суду про реанімацію Конституції 1996 року — це не лише передача великих владних повноважень у руки Віктора Януковича без відповідних конституційних противаг, це не лише створення передумов для посилення авторитаризму в країні. Це велика відповідальність з одного боку, і шанс провести реформи з іншого.

Тепер глава держави вже не зможе перекласти відповідальність на уряд, адже він може у будь-який час відправити його у відставку та призначити нових міністрів.

Однак, надії на реформи є досить примарними. Хто заважав Віктору Януковичу і за конституцією 2004 року вносити законопроекти з проведення реформ?

Навряд чи можна вважати податковою реформою проект урядового Податкового кодексу, скоріше це “реформа” для великого бізнесу за рахунок малих та середніх підприємців.

Із суспільною підтримкою теж проблеми. За неповні сім місяців президентства Віктора Януковича зроблено декілька системних політичних помилок. Можновладці ледь не влаштували соціалістичне змагання — хто з них більше налаштує людей проти себе.

Майже для кожної суспільної групи була приготована своя “цукерка”. Жінкам — підвищення пенсійного віку, малозабезпеченим — підняття у 1,5 рази тарифів на газ, малому бізнесу — замість податкових канікул, суттєве обмеження спрощеної системи оподаткування, націонал-демократам — проект закону про фактичне запровадження російської мови як другої державної.

Не дивно, що у таких умовах рейтинг президента Віктора Януковича та Партії регіонів впав у 1,5 рази до позначки 23-25%. Все повернулося до ситуації напередодні першого туру президентських виборів.

Одночасно команда глави держави намагається включити у свою систему координат якнайбільшу кількість політиків, пов'язуючи партійними узами мерів і глав обласних адміністрацій, висуваючи такі пропозиції, від яких неможливо відмовитися.

В кінцевому підсумку це призведе до ситуації 2004 року, коли з одного боку була влада, а з іншого — більша частина суспільства. Але події вже не будуть розгортатися за лайт-варіантом зразка 2004 року, скоріше за все нам загрожує хард-сценарій з неконтрольованими сплесками насилля.

Зараз нова влада з впертістю повторює помилки Леоніда Кучми, але у значно прискореному темпі. Сьогодні Україна нагадує такий собі паротяг, на якому розвели максимальні пари та одночасно наглухо закрили всі запобіжні клапани.

Паротяг “Україна” мчить у невідомість: можливо попереду буде збудований міст реформ, а можливо, він впаде в глибоку розщелину кризи, якщо перед тим не вибухне внаслідок суспільного невдоволення.

Ігор ЖДАНОВ, кандидат політичних наук