Чи буде розкрите вбивство?

З його смертю Україна втратила шанс мати свого Гавела чи Валенсу, пішла власним невторованим, особливим і неповторним шляхом, усі принади якого ми ще довго відчуватимемо.

Те, що тодішні керівники МВС одразу поспішили оголосити про випадковий характер ДТП на 5-му кілометрі траси Бориспіль-Золотоноша, виглядало надто підозрілим тоді, а 11 років потому — й поготів.

Джерела в МВС розповідали свого часу авторові цих рядків, що так завжди робиться, коли є потреба, аби інші версії не розглядалися апріорі. Тому тривалий час не говорили про замовний характер цього політичного вбивства.

І тільки пізніше, після Майдану, почали “випливати” дивні подробиці трагедії, котру колишні владочинці офіційно кваліфікували як звичайне ДТП.

Колеги й друзі В’ячеслава Максимовича, які дісталися на світанку 26 березня на місце аварії, згадують, що там, де відбулося зіткнення, все було зачищено, прибрано і навіть змито водою — жодного уламку не знайти.

Хтось добре таки постарався.

Було переглянуто і результати експертиз. Так, один з висновків українських експертів, зроблений “по гарячих слідах” свідчив про те, що під час зіткнення з автомобілем, в якому знаходився В’ячеслав Чорновіл, КамАЗ “рухався по закругленій траєкторії, виконуючи маневр розвороту”.

Виходячи з цього, експерт зробив висновок, що водій вантажівки Володимир Куделя здійснював гальмування і не міг знаходитися поза кабіною. У той же час висновки фахівців Київського науково-дослідного інституту судових експертиз свідчили зворотне.

Для визначення правильності результатів експертиз, проведених раніше, було призначено комплексне дослідження.

Підсумкова експертиза проводилася фахівцями Інституту судових експертиз у Кракові. Були перевірені ще раз всі технічні параметри ДТП, в якому загинув Чорновіл, обставини цієї події, а також дії його учасників.

Результати комплексної експертизи засвідчили, що в момент зіткнення Toyota з КамАЗом вантажівка знаходилася “в статичному положенні”, тобто не рухалася.

Слід зазначити, що такий висновок опосередковано підтверджує свідчення водія КамАЗу Володимира Куделі. Як відомо, він стверджував, що, почавши розворот, побачив світло фар автомобіля, котрий наближався, після чого зупинив вантажівку і вибіг, щоб “помахати і зупинити машину”.

Тоді ж, 2006 року, слідством було активізовано роботу по збору інформації щодо осіб, які можуть бути причетними до організації спецоперації з усунення В'ячеслава Чорновола, зокрема її можливого координатора Івана Шолома.

Після загибелі лідера НРУ пан Шолом виїхав у Волинську область, де через деякий час помер — за офіційною версією, від серцевого нападу під час запою. Проте слідство підозрювало, що він був отруєний, у зв'язку з чим була призначена токсикологічна експертиза його ексгумованого тіла.

Згідно її результатів, Іван Шолом помер від ішемічної хвороби серця. Втім, в його організмі були знайдені важкі метали, вміст яких перевищував допустимі норми. До цього часу ніхто не відповів на запитання, як саме вони потрапили в організм Шолома.

Не раз згадували і те, що у такий спосіб свого часу померло кілька відомих людей. Так, 1980 року на трасі Мінськ-Москва в автокатастрофі загинув популярний в народі перший секретар ЦК Компартії Білорусії Петро Машеров. Його називали наступником “дорогого Леоніда Ілліча”. Назустріч кортежу Машерова вискочив навантажений картоплею ГАЗ-53.

Минуло два десятиліття, і один з слідчих з особливо важливих справ при Генеральному прокуророві Росії Володимир Калініченко заявив, що, будучи обізнаним з технічними засобами КДБ, схиляється до версії про організований характер аварії.

У підозрілих автокатастрофах загинув Олександр Дубчак — голова Федеральних зборів Чехословаччини, який проводив антирадянську політику.

Очевидно, наголошують знавці, йдеться про спеціальну технологію тодішньої могутньої спецслужби.

На авторове наївне запитання, чи буде розкрите вбивство В’ячеслава Чорновола, співрозмовник з кількома великими зірками на погонах, відповів: “Якщо не вистачило політичної волі зробити це після Майдану, хто займатиметься цим зараз? Влада — їй байдуже. Опозиція — неспроможна. Так і потоне у вічності ця історія”.

І один у полі воїн

Якось відомий російський режисер Марлен Хуцієв розповів про епізод зі свого життя. На сумнозвісній ідеологічній нараді часів Микити Сергійовича тодішній генсек, завершуючи виступ, в хвіст і в гриву розкритикував фільм Хуцієва “Застава Ілліча” (”Мені 20 років”), котрий тільки-но з’явився на екранах.

Хуцієв, оглушений лайливо-хамською критикою, несправедливою за змістом і образливою за формою, вийшов разом з усіма із зали (начальствений рознос припав на кінець наради), і стояв розгублений в фойє, не знаючи куди подітися, і як тепер жити після цього всього.

“В якийсь момент, — розповідав режисер, — відчув, що стою посередині величезного кремлівського фойє зовсім один. А людський потік, де було, безсумнівно, немало знайомих, приятелів і навіть друзів, старанно огинає мене. Так струмок минає перешкоду, котру зустрічає на шляху”.

І поки він збирався з духом, хтось збоку, так що він і периферійним зором не відразу помітив, доторкнувся до його руки і спитав тихо: “Ви, напевно, зараз сильно засмучені? Так?”.

Хуцієв щось відповів, в тому сенсі: звичайно засмучений, що говорити, мовляв. — “Не треба так сприймати близько, знаєте, наберіться терпіння, не варто розкисати, треба своє продовжувати, робити діло, за вас його ніхто не зробить”.

Людиною, яка мовила ці слова, був Олександр Солженіцин.

І мені одразу, яскраво, до найменших подробиць, пригадався В’ячеслав Максимович. Той тіснуватий незатишний номер в готелі, де він мешкав депутатом, інтерв’ю для газети, коли все вже було переговорено, запитав: “Не боїтеся залишитися в політиці наодинці?”.

І його відповідь:

“Хіба в тому справа, що залишаєшся один? Мені безліч разів, наприклад, доводилося. Головне — бути впевненим у своїй правоті, у тому, що вчинити по-іншому не можеш. Коли залишаєшся на самоті з ворогами — нормальна річ. Якщо без однодумців поруч — гірше, звичайно. Та потім, коли час доводить твою правоту, все стає на місця, ви знову крокуєте разом, бо мета у вас спільна”.

Він був невиправдано оптимістичним, світлим душею й добрим серцем, останнім революційним романтиком. І коли тепер спостерігаєш за колишніми його соратниками, хто його оточував, заглядав у рота, бив себе у груди, присягав на вірність, і ким вони сьогодні стали, усвідомлюєш з висоти часу, що минув, справжню велич постаті Чорновола на цьому, сказати б, дріб’язковому тлі.

Того останнього в його житті 1999-го року ми спілкувалися рідко — у кожного були свої причини. Аби ж то знати — що потім запізно буде, що спецтехнології вже налаштовані, виконавців добрано, лишень чекають команди, щоб приступити.

Аби ж то знати...

То був непростий рік — чимось схожий на той, що тільки-но минув. Насувалися президентські вибори-99, діючий президент Кучма мріяв про другий термін, молода олігархія взялася до приватизації політичних партій.

Вони й зараз переважно слабкі й крихкі, а тоді — й поготів. Наші розмови проходили у такому приблизно ключі:

— Дивіться, — розмірковував В’ячеслав Максимович, — партії лопаються й зникають, як мильні бульби. Трохи дивно й образливо, як швидко пішли по руках партії правого спектру. І тільки Рух ще тримається.

Поглянемо на загальну ситуацію (починає креслити схему): ось зліва 20 процентів електорату, що завжди голосують за комуністів, соціалістів. На протилежному фланзі — ті, хто десятиріччями звик голосувати за начальство (в нашому випадку — за Кучму). І середина — наша правиця, тут — 50 процентів електорату. За правий сегмент, і за нього зараз починає точитися боротьба.

У парламенті казна що діється — почали “гуляти” великі гроші. Бізнесові кола зрозуміли, що через парламент можна створити вигідні умови для підприємництва. І чим більше буде у фракціях своїх — тим краще.

Для них не має значення — комуніст чи соціаліст, чи рухівець — головне, щоб був їхній, при брудних грошах. Ми — лозунгами й програмами переконуватимемо, а вони — грошима — астрономічними для людей сумами.

Насувається тотальне розбещення українців — ось що найстрашніше. Ми були вже свідками, як той чи інший закон лобіюється за гроші. Ось для чого їм потрібні партії, і вони кинулися за їх прихватизацію.

Причому, діють комерсанти під “дахом” недоторканності, прикриваючись депутатськими посвідченнями й значками.

Ми повинні зберегти політичну чистоту Руху. Хоч Рух, на жаль, вже не той, що в 1991-му. І все ж партія посіла друге місце на парламентських виборах, має стабільний електорат і непогані результати.

Додайте розгалужену партійну структуру. Тобто, за сприятливих умов можна розраховувати на кращі показники. Звідси — спроби його розвалити, розколоти, відламати якийсь шмат.

Для фінансово-економічних кланів — це знахідка свого роду. Адже вони сплять і бачать, як захопити владу. До речі, до цих кланів можна віднести і керівництво Нацбанку. Не кажемо вже — самого Ющенка — керівництво...

— Який же вихід?

— Будь що зберегти Рух. Єдність у Русі. Нікому не говорив, вам скажу — тільки не треба поки що писати, ще рано: надумав висуватися в президенти. Чого так дивитеся? Розумію й сам, що шансів обмаль. Менше, ніж у 91-му. Зате — можливість зібрати сили в кулак, щоб не перекупили, як це вже сьогодні має місце.

Треба будь що Рух зберегти, бо розшматують. З одного боку, такі, як Марчук, з іншого, — свої, доморощені зрадники. Я багато думав, чому наш Рух став таким піддатливим, як пластилін, прислуговує владі, замість того, щоб їй опонувати?

Не треба було йти у владу — ось основна помилка. Не говорити президентові: ми будемо вас підтримувати, а ви призначте наших людей. Каюся, і моя провина є. Хотів, щоб партія все ж таки була представлена у владі. Хоч окремими острівцями. І що в результаті отримали?

Ну, призначили губернаторами Бойка в Тернополі, Філіпчука — в Чернівцях, а ціна яка? Кучма не займається політичною благодійністю, вимагає борги сплачувати. От їм тепер говорять: розраховуйтесь, ви наші політичні боржники.

Раптом Бойка викликали в Кабмін і дали 40 тисяч доларів на розкрутку “нового Руху”. І це людина, яку я зробив секретарем Руху? Не краще себе проявили й інші — Червоній, Федорин, Лавринович — а це ж люди з рухівського начальства. Аристократами Руху себе називають. А їх комерсанти покликали — і вони забули про все на світі.

Чому не склалася “правиця”?

… Тоді Чорноволові було 60. І почалися розмови про його вік. Це було дивно: він був у розквіті сил, фонтанував енергією, ідеями. Саме Чорновіл уперше висловив ідею об’єднаної правиці — кулак правих політичних сил.

Однак їхні лідери не поспішали згуртовуватися. То сперечались, яку назву дати новій організації, то щось не влаштовувало в статутних документах. Найприкріше, що зраджували колишні соратники. І це було набагато боляче, ніж інсинуації кадебістської машини.

Він не спав ночами, з’явилися роздратованість, хвороблива збудженість.

Сам же якось висловив думку про наступника і необережно назвав прізвище Костенка. Опоненти — а це була тодішня кучмівська влада — одразу ухопилися.

Замінити непоступливого Чорновола на когось слабшого, піддатливого — кращого приводу й не треба! Крім того, це означало, що Чорновіл точно вже тоді не балотуватиметься, а у Костенка — кишка тонка, піде на компроміс, отже рухівський електорат можна легко прибрати до рук.

Тепер-то, володіючи інформацією, бачимо, якими наївними всі були. Навіть не уявляли, що все робиться за ретельно підготовленим сценарієм. З одного боку, влада розколює Рух, з іншого — Марчук зі своїм оточенням, як обирають найслабшу ланку, б’ють по ній силою адмінресурсу, грошей, звабливими пропозиціями.

І Чорновіл приймає рішення йти на вибори. Напередодні трагедії зробив декілька принципових, незручних для влади заяв, які продемонстрували, що розмови про висунення Удовенка, Костенка або якогось іншого зручного владі кандидата — не відповідають дійсності.

В’ячеслав Максимович однозначно дав зрозуміти, що сам піде на вибори з дуже жорсткою програмою, яка ламала плани адміністрації президента стосовно другому терміну для Кучми шляхом виходу в другий тур разом з Петром Симоненком.

… Ми часто згадували вибори 1991 року. Він говорив: “Вибачте за зухвалість, і в мене, і в України був шанс”.

І далі (з щоденника тих років): “Те що я програв Леоніду Макаровичу, не є моєю трагедією. А от щодо України — так сказати не можу. Бо ми надовго застряли в так званому перехідному періоді. Це звучить красиво: “перехідний період”. А насправді означає — перехід комуністів з одних кабінетів до інших, з Банкової, наприклад, до Грушевського, під “скляний дах”...

Дивувався, як легко і спритно вміють люди присовуватися, перефарбовуватися. Комуно-соціалісти під жовто-блакитними знаменами зробили все, щоб Україна залишилася під п’ятою Росії.

Влада завжди намагалася Його скомпрометувати. Сам Чорновіл, коли якось запитав про це, зневажливо махнув рукою: “Скільки разів таке було! Ну, і що вони цим досягли? Усі ж бо знають, яка недолуга офіційна пропаганда. Знають — і не вірять!”.

Тоталітарна система послідовно й наполегливо втоптувала Чорновола в багно. Бруд, інсинуації, кадебістська “деза” не приставали до нього, але голосів на виборах 1991 року відібрали немало.

Використовували брехню й плітки в якості головного знаряддя. Торочили: якщо переможе цей виходець із Західної України, настане примусова українізація, його мета — продовжити жінкам пенсійний вік.

Мало хто тоді знав, що родом В’ячеслав Максимович із Звенигородського району Черкаської області, з родини сільських вчителів.

Саме проти нього вперше застосували “технологію” висунення від “демократичного” крила якомога більшої кількості кандидатів, щоб, штовхаючись, товклися на вузенькій електоральній площадці.

Тоді, як кандидат від комуно-соціалістичної більшості, перехопивши лозунги і риторику Народного Руху, з яким він так невдало полемізував на телевізії, практично без перешкод, при повній підтримці влади, досяг мети. Мине десять років, і безвідмовна технологія знову стане у нагоді.

Щоб іти на вибори 1999 року, Чорновіл, тверезо оцінюючи свої шанси, передусім, прагнув створити спочатку правоцентристський блок, політичну “правицю”.

Останнім часом був одержимий ідеєю об’єднання демократичних сил. Певні надії покладав на ПРП Віктора Пинзеника. Говорив: “У них партія хоч і невелика, зате керована, і, що головне, без зрадників, здається...”.

Останній раз стикнулися випадково на якомусь зібранні, вийшли в фойє переговорити. Запитав, як справи з “правицею”, чи скоро з’їзд? Тільки рукою махнув: “Безкінечні консультації. Як лебідь, рак і щука — кожен на свій бік. Учора навколо назви, можете собі уявити, три години прововтузилися. Назва, звичайно, річ важлива, та хіба — головна?”.

І поки він жив ідеєю об’єднання, колишні однодумці оптом і вроздріб зраджували його. Він мотався по регіонах, а в самому Русі готували розкол і “Рух-2”. Клон, як зараз би сказали.

І якби все ж таки “правиця” відбулася, вони готували Чорноволові роль такого собі “почесного піонера-пенсіонера” з невизначеними повноваженнями, щоб не плутався під ногами й не заважав.

Чи не вперше довелося побачити В’ячеслава Максимовича в розпачі:

“Знаєте, відверто, мені вже нічого не хочеться очолювати. Бо мої соратники вдарили по мені так підло, як не били ніколи навіть вороги. Боляче — не передати. Зі шкіри вилазив, щоб зробити із тих зайців і костенків політиків національного масштабу, їздив, агітував, розпинався… Я був такий пригнічений, що місяць тому був неспроможний до нормальної роботи”.

І все ж він знайшов у собі сили, щоб стати до боротьби, щоб знову почати з того, що здавалося вже давно пройденим. І мотався, як молодий, по областях, районах, організаціях, збираючи зернятко до зернятка.

Об’єднання Руху, збереження, уникнення розколу — стало справою життя. У прямому сенсі слова. І люди поверталися до нього потроху, бо вірили, і йшли за ним. Поступово, помалу, крок за кроком, але ситуація вирівнювалася.

І тоді вони знищили його фізично.

Володимир КУЛЕБА