Чесна розмова із суспільством: іспит, який ми не маємо права провалити

Кажуть: “Якщо людина риє собі могилу — не відбирай у неї лопату”. А якщо могилу собі риє суспільство? Чи можеш ти як громадянин оминати цю тему?

Спробую звернутися до тих, хто здатен аналізувати, обʼєктивізувати, системно та стратегічно мислити: уникати говорити публічно на складні теми — це давати силу тим, хто своїм агресивним невіглаством або занадто емоційною реакцією знищує наш шанс на важливі складні рішення. Зрештою знищує шанс на модернізацію суспільства й держави.

Невігластво та зрадофільство завжди гучніші. Тому суспільні діячі, інтелектуали часто не виходять зі своїх комунікаційних “бульбашок”. Але бувають часи й теми, коли мовчати не можна. Не можна боятися забруднитися об хейт-коментарі.

Країна відповідальності та можливостей — лише в поєднанні цих двох умов ми можемо здійснити модернізацію й економічний прорив. Тому я вважаю за доцільне порушувати дорослі суспільні питання. На жаль, дуже часто цього бояться не лише чиновники, від яких, власне, й залежить вирішення цих питань. Навпаки, саме заяви урядовців подеколи стають каталізаторами суспільних обговорень — і стосовно майбутніх пенсій, і необхідності подовження активного довголіття, і перспектив імміграції трудових ресурсів.

Радше дивує страх тих, кого ми називаємо моральними авторитетами та лідерами суспільної думки. Навіть ті, хто не планує брати участь у виборах, стають “лайкозалежними”, бояться хейту й відповідно уникають складних тем. Це є однією з причин суспільної деградації, дрейфу суспільної думки від підтримки ліберальних ідей до соціалістичної риторики.

Тим часом країна, яка воює без стратегії перемоги, яка не здатна самостійно забезпечити державні витрати, яка вже має демографічну катастрофу, яку ворог намагається представити як країну, що “не сталася” (failed state), розсварюючи суспільство й позиціонуючи нас перед партнерами як корумповану й неспроможну державу, — така країна має зламати тренди рішучими спільними діями. Й відповідями на складні питання.

Свобода слова полягає і в тому, що про права жінок мають право говорити не лише жінки. Про економічне бронювання — не лише військові. (Взагалі чому тільки військові? Адже мобілізація — це відповідальність уряду.) Про безбарʼєрність — не лише люди з інвалідністю. Про ветеранські політики — не лише ветерани.

Бо всі ці теми стосуються, врешті-решт, наших податків, нашого прагнення захищати країну й робити посильний внесок у Перемогу, розвитку ОПК, навчання й економічного прогресу. Все це стосується нашого суспільного договору.

Не може бути ветеранської політики, яка б не враховувала економічних можливостей держави. Не може бути збалансованої гендерної політики без урахування демографічних реалій.

Саме діалог допомагає знайти найкраще рішення. Суспільство має навчитися діалогу на складні теми. А для цього потрібно говорити. Заявляти позицію — з питань образу Перемоги, компромісів, мобілізації, бронювання, демобілізації, свободи слова, тиску на бізнес, майбутнього.

Коли громадські діячі бояться складних тем, це посилює патерналізм суспільства. Без їхньої готовності говорити годі вимагати сміливості в рішеннях від політиків і державників. Переважна більшість рішень, які ухвалює державна влада протягом 33 років, — про те, як сподобатися народу, а не про те, як розвинути (модернізувати) суспільство.

Саме тому ми маємо депопуляцію. Саме тому ми є найбіднішою країною Європи. Саме тому УПЦ МП, ОПЗЖ, корупціонери та “силовики” зберігають реальну владу. Саме тому в нас залишається “терпіння і труд усе перетруть”, “ти маєш поборотися за честь школи” — суміш немодернізованого православʼя й патерналістського совка.

Іноді держава наважується на сильні кроки під тиском громадянського суспільства: ринок сільськогосподарських земель, приватизація, медичний канабіс, незалежний НБУ, зменшення кількості університетів і шкіл… і виявляється, що землю не вивозять до Китаю, банківська система стабільна (й не обов’язково всім платити за постраждалих вкладників).

Сильні рішення розвивають країну. Рішення, “щоб сподобатись електорату”, — вбивають. Бронювання критичного персоналу — це лакмусовий папірець суспільної готовності до складних рішень заради країни й Перемоги. Навіть ті, хто розуміє, що це вкрай важливо саме для посилення обороноздатності країни, побоюються говорити на цю тему, бо це призведе до “соціальних збурень”.

Наслідки неухвалення рішень щодо бронювання критичного персоналу підприємств не здаються катастрофічними. Мовляв, Захід нас однаково врятує, а того бізнесу не так і багато. І без донатів від нього Збройні сили впораються. І без нових оборонних підприємств. Захід не дасть нам програти. Ось і нові 50 мільярдів від заморожених активів на підході...

Головне, щоб суспільство й далі вважало ситуацію “справедливою” (насправді ні), “війна — не тільки для бідних”, хоча всі ж знають, що одні багаті відкуповуються, а інші йдуть добровольцями. Але ж перше — це звичайна корупція. На неї можна не зважати. Головне, щоб таланти, кваліфіковані працівники “не зазнавалися”. Не мали можливостей більше за всіх. “Неважливо, як там у кого, доки в нього не краще, ніж у мене”.

Але ж це — лиш одна тема. І навіть декриміналізація проституції, ЛГБТ, аборти — не найскладніші теми, хоча й зріліші суспільства ламаються об них. І заборона УПЦ МП — не така вже й неймовірна тема. Попереду в нас більші виклики — пенсійна реформа, реінтеграція, повернення мігрантів, нова Конституція, складне рішення щодо проміжної (?) Перемоги чи замирення.

Якщо буде знищено український бізнес, імпортозалежна Україна, втративши людський капітал і контроль над ресурсами, стане країною пенсіонерів-жебраків. Не вірите? Подивіться на соціально-економічну динаміку.

Попереду в нас посилення соціалістичних тенденцій. Таке може дозволити собі Данія або Швеція як наслідок значного економічного розвитку. А без ВВП понад 30 тис. дол. на душу населення Україні “світить” сценарій Венесуели. Не вірите? Погляньте на соціологічну динаміку. Ті, хто називає себе “праволібералами”, але водночас боїться складних рішень, грають на боці майбутньої мадуровщини.

Попереду в нас катастрофічні екологічні зміни. Клімат невблаганний. Питної води дедалі менше. Субтропіки підіймаються на північ. Посуха на Вінниччині стане правилом, а не винятком.

Попереду в нас ШІ не лише як можливість, а й як значний виклик людству. Та ми ще не навчилися говорити одне з одним. Чи впораємося ми без рефлексивності й критичного мислення з тим, що (хто) його вже швидко опановує?

Нині, здається, питання одне — Перемога. Яка поступово знов стала “вижити б”. І суспільство вимагає простих рішень. Але лідери не мають права не замислюватися над наслідками ухвалених або неухвалених рішень.

Як я писав два роки тому, виграти війну й програти Перемогу — це власне той шлях, який ми отримаємо, якщо ставитимемо “або” замість “та” між “обороноздатність”, “економіка”, “суспільний розвиток”.

Лідери не мають права концентруватися на виживанні. Бо той, хто прагне вижити, — не виживе. Виживає лише той, хто прагне розвитку, зростання, прогресу. Той, хто мислить стратегічно. Той, хто не боїться брати на себе складні рішення. Й відповідає за них.

Попереду ще багато викликів. Виклик війни, виклик блекаутів… а далі — виклик бідності після зменшення допомоги. Виклик демографічний, масштаби якого можуть стати катастрофічними. Виклик Перемоги. Виклик повернення. Виклик реінтеграції. Виклик грошей, коли вони прийдуть у країну.

Наразі, на жаль, ми провалюємо цей іспит.

Андрій ДЛІГАЧ, д.е.н., професор КНУ імені Тараса Шевченка, футуролог, глобальний амбасадор Singularity University, голова Ради Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України, керівник проєкту “Голос Громадянського суспільства”, співзасновник Центру економічного відновлення