Будапештський вузол українських проблем

Думаю, що кожен українець, який приїжджає до Будапешту, одразу ж пригадує історію Карпатської України, коли у березні 1939 року депутати українського сейму в Хусті, на першому ж його засіданні, дізналися, що у столиці сусідньої країни — Угорщині, віддано наказ окупувати молоду Українську державу.

Правда, в пам’яті також виринають інші спогади. Саме офіційний Будапешт один з перших визнав незалежність України в 1991 році. В 2003 парламент Угорщини одностайним голосуванням визнав Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу.

А в 2007 тут встановлено величний пам’ятник Шевченку. Отже, розібратися у власних почуттях не так просто, але необхідно.

Добрим приводом для цього стала учать у засіданні Змішаної українського-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин, яка відбулася у Будапешті.

Сказати, що над членами комісії висів тягар спільних історичних проблем, це нічого не сказати. Складна, драматична, а подекуди трагічна доля двох народів міцно переплилася у сучасний вузол українського-угорських проблем.

Очевидно, що в епіцентрі уваги знаходиться питання національних меншин: українців в Угорщині та угорців в Україні.

За переписом 2001 року в Україні нараховувалося 156 600 угорців. Майже всі вони проживають на території Закарпатської області й становлять добре організовану, хоч і не монолітну меншину, яка активно добивається максимального задоволення своїх культурних, освітніх та релігійних прав, а віднедавна і політичних вимог.

Не секрет, що українські угорці, як в Україні так і за її межами, декларують принаймні дві неприйнятні для Української держави вимоги: утворення на території Закарпаття окремої адміністративної одиниці — району угорців та надання преференції угорцям на виборах, зокрема до Верховної Ради України.

При цьому вони мають повну підтримку в Угорщині, і не лише в окремих політичних колах, а й з боку угорського уряду і парламенту.

Така підтримка стимулює інші вкрай небезпечні для суверенітету України угорські “ініціативи”.

Зокрема будівництво на Верецькому перевалі монумента з нагоди 1100-ліття завоювання угорцями “нової” батьківщини, тобто території сучасної України і саме в тому місці, де з угорськими фашистами воювали воїни Карпатської Січі.

Вивішування на державних установах Закарпаття угорських національних прапорів. А до того виконання угорського гімну на сесіях місцевих рад, запровадження подвійного громадянства тощо.

Зрозуміло, що “угорський прецедент” вкрай небезпечний, а будь-які поступки української сторони можуть дестабілізувати ситуацію не лише на Закарпатті, а й в цілому в Україні.

Проте саме цей “прецедент” має стати уроком для всіх українців, які проживають за межами своєї історичної батьківщини. Виявляється, що можна, проживаючи в іншій державі, обстоювати не лише свої культурні, а й політичні права.

Цього українці, як правило, не роблять з різних причин, але в основному через брак відповідних національних амбіцій.

Українська меншина в Угорщині скромна. На території цієї держави проживає понад 5 тисяч наших земляків. Серед існуючих етнічних меншин українська знаходиться на шостому місці з тринадцяти наявних. Тут діє Товариство Української культури в Угорщині, а також Державне самоврядування українців.

Річ у тім, що в Угорщині запроваджена цікава і, на мій погляд, доволі ефективна система, яка, з одного боку, дозволяє задовольняти бодай мінімальні культурні права національних меншин, а, з другого — тримати ці меншини під угорським державним контролем.

Так, чинне законодавство Угорщини передбачає одночасно з виборами органів місцевого самоврядування, вибори органів самоврядування національних меншин, в тому числі, українців.

Вперше наші земляки взяли участь у виборах Державного самоврядування українців у 1998 році. Участь у таких виборчих кампаніях дозволяє сформувати самоврядні керівні органи та отримувати незначне, але стабільне бюджетне фінансування на проведення своїх заходів.

А тому не треба дивуватися лояльності українців до угорської влади. Варто подумати, чи не можна подібний досвід запровадити у нас.

Несподівано на перший план вийшла церковно-релігійна проблематика. Тут слід відзначити, що Угорщина в основному католицько-протестантська країна, але в Будапешті також діють православні і греко-католицькі церкви.

Справжня окраса Будапешту — базиліка Святого Іштвана, де зберігаються мощі першого короля Угорщини Іштвана (Стефана) з династії Арпадовичів. Щодня цей величний собор відвідують тисячі туристів з усього світу. А тому приємно було дізнатися, що в головному католицькому храмі країни з великим успіхом виступила Державна академічна чоловіча хорова капела зі Львова “Дударик”, яка, в буквальному розумінні цього слова, підкорила вибагливу європейську публіку.

Українці, в основному, відвідують греко-католицькі і православні церкви. При цьому треба наголосити, що йдеться передусім про Угорську греко-католицьку церкву, яка перебуває у повній духовній і літургійній єдності зі Святим Престолом.

Оскільки богослужіння у цій Церкві здійснюються угорською і церковно-словянською мовами, українцями час від часу піднімається питання про богослужіння українською.

Як стверджує голова Державного самоврядування українців Ярослава Хортяні, це питання принципове для української громади, а тому вона вітає домовленість між главою УГКЦ патріархом Святославом та предстоятелем Угорської греко-католицької церкви єпископом Фюлепом Кочішем про те, що в деяких храмах Будапешту богослужіння будуть відбуватися українською мовою.

Здається, що на сьогодні, це найрадикальніша “вимога” українців Угорщини.

Прийнято вважати, що серйозні проблеми міжнаціонального характеру існують лише в Криму. Не менш серйозні вони на Західній Україні, зокрема в Закарпатті. Але як у першому, так і в другому випадках їх вирішення на користь України залежить виключно від послідовної і принципової позиції Києва.

Богдан ЧЕРВАК