Блокада кордону. Що робити з польськими протестувальниками

Акції поблизу кордону тривають з початку листопада, а їх учасники висувають наступні вимоги:

1. Скасування “транспортного безвізу” тобто повернення для українських перевізників системи видачі дозволів для роботи в Євросоюзі, скасованої через пару місяців після початку повномасштабного російського вторгнення.

2. Заборона українським компаніям здійснювати перевезення всередині ЄС, тобто обмежити їх можливості певною кількістю рейсів з України до Євросоюзу і назад.

3. Посилення правил перевезень за сертифікатом Європейської конференції міністрів транспорту (ЄКМТ), тобто вимог до відповідності автомобіля екологічним вимогам. Це має ускладнити видачу українським перевізникам сертифікатів про техогляд їхніх транспортних засобів.

4. Запровадження на пунктах перетину кордону з українського боку окремої черги для вантажівок із реєстрацією ЄС (читай — польських вантажівок, які переважно і задіяні в вантажоперевезеннях між Україною та європейськими країнами).

5. Доступ водіїв польських компаній до системи “Шлях”, що має дати можливість українцям призовного віку (в першу чергу тим, що після лютого 2022 року залишилися працювати в Польщі на місцевих перевізників) вільно перетинати українсько-польський кордон.

6. Створення на кожному пункті пропуску (знову ж таки — з українського боку) окремої черги для порожніх фур — поляки, на відміну від перевізників-українців, часто лише завозять товари в Україну, а назад повертаються без вантажу.

Щодо останньої вимоги українські перевізники навіть подали пропозиції по її реалізації, але вони поки що залишаються невтіленими через “принципову невиконуваність” інших, особливо перших, які називають політичними, вимог. Низка експертів припускають, що організатори протестів висували їх виключно для торгу, ади завчасно отримати преференції на ринку перевезень між Україною та ЄС, який має стрімко зрости після припинення російської війни проти України. Однак це не перешкодило іншим експертам висунути також версію щодо військово-політичного підґрунтя протестів, а саме запідозрити їх реальних організаторів у роботі на кремль.

І річ тут не лише в тому, що для кремлівчан окремим садистським задоволенням є використання демократичних процедур для боротьби з урядами демократичних країн. Основним фронтменом перевізників-протестувальників виступає Рафал Меклер — не лише великий місцевий гравець на транспортному ринку, а ще й лідер люблінського осередку антиукраїнської партії “Конфедерація”, відомої також своїм путінофільством. Підозри щодо його підігравання кремлю виникли ще з перших днів протестів, коли їх учасники пообіцяли безперешкодно пропускати в Україну гуманітарні та військові вантажі, і постали питання: як вони мають переконуватись, що “фура” перевозить щось саме для Сил оборони України і з ким вони потім цією інформацією (яка може перетворитись на розвіддані) поділяться. Ну а нещодавні блокування протестувальниками на кордоні цистерн з пальним, які вже вплинули на ціни українських АЗС та нерви власників закуплених минулої зими генераторів, призвели до того, що навіть польські експерти (зокрема Даріуш Матерняк в ефірі “Радіо Свобода”) почали порівнювати дії надто активних співгромадян з протестами німецького “пролетаріату”, який намагався блокувати постачання зброї Польщі під час походу Тухачевського на Варшаву у 1920 році.

Ці підозри посилює той факт, що організаторами і учасниками протестів, яких, до речі, не підтримує більшість польських перевізників, виступають в першу чергу ті, хто був задіяний у перевезеннях між Польщею та її східними сусідами — росією і білоруссю. А отже цілком можуть бути “замазаними” в різних корупційних схемах, без яких, як відомо, в країні-агресорі бізнес не робиться. Проте, цю версію варто залишити спецслужбам і сподіватись, що за нового польського уряду (чи за виникнення обставин, які спонукають політичну волю нинішнього) вони зможуть розібратись (якщо кремлівський слід підтвердиться) і з організаторами акцій, і з дивною поведінкою деяких польських правоохоронців, які часто опиняються виключно на стороні учасників протесту, хоча багато юристів все частіше (особливо після смертей заблокованих на кордоні українських водіїв) називають його протизаконним. Цей процес може пройти тихо, без гучних викриттів, просто у вигляді переконання “активістів”, що продовження їх активності може призвести до таких викриттів (чи навіть юридичних обвинувачень), і згортання протестів, наприклад, через “погодні умови”.

Складніше буде вирішити ситуацію, якщо організатори зможуть довести, що в їхніх діях нема політичного підґрунтя, а керувались вони виключно інтересами польських підприємців (те, що в першу чергу власними — вже інше питання). Адже бажання зберегти панівне (іноді кажуть, що майже монопольне) становище поляків на європейському ринку перевезень, які серйозно постарались, щоб потіснити на ньому попередніх найбільших гравців — німців і французів, з точки зору багатьох місцевих виборців цілком виправдане. Ну а протести брюссельських “єврократів”, які стверджують, що вимоги протестувальників ідуть в розріз з інтеграційними угодами, укладеними між Україною та ЄС (а отже і Польщею, як його частиною), можуть лише сприяти симпатіям консервативно налаштованих поляків до блокувальників кордону. Що вже казати про звинувачення українських перевізників у намаганні Рафала Меклера і тих, хто за ним стоїть, “рейдернути” транспортний коридор між Україною та ЄС, щоб відшкодувати втрачене через закриття кордонів з рф та білоруссю?

За даних обставин сподівання офіційного Києва на те, що з новим польським урядом вдасться швидко владнати ситуацію (на кшталт твердження Володимира Зеленського, що сусідам треба дати час) можуть виявитись не зовсім виправданими, бо навіть невідомо, коли він буде сформований. Адже поки що правляча “Право і справедливіть” (ПіС) намагається максимально тягнути з передачею влади. І до того ж може намагатися використати протести перевізників для виконання кількох своїх задач.

Перша може полягати у вирішенні (на свою користь) кількох із численних протиріч, які накопились у відносинах Варшави та Брюсселя за тривалий час перебування ПіСу при владі. І потім використати цю “перемогу над єврократами” під час місцевих виборів та виборів до Європарламенту, запланованих на наступний рік (а якщо вистачить “запалу” — то і під час президентських виборів 2025 року). Друга (не менш, а може і більш важлива) причина — примусити потенційного премʼєра Дональда Туска починати свою каденцію з необхідності вирішення досить важкої проблеми, тобто сідати навіть не на шпагат, а на тристоронню розтяжку між місцевим бізнесом, допомогою Україні та законами ЄС. Це також може допомогти ПіСу відіграти в електоральних циклах 2024-2025 рр. поразку на парламентських виборах 2023 року. Ну і третє: подальше затягування протестів може призвести до посилення розмов про співпрацю “Конфедерації” з російськими спецслужбами (або ж і до повного її “зашкварення” у звʼязках із кремлем), а отже і до “протверезіння” частини радикально-консервативного польського електорату і до повернення його у більш помірковано-консервативний (тобто ПіСівський) табір.

В цьому контексті намагання офіційного Києва “перечекати” проблему до приходу нового польського уряду на чолі з Туском можуть себе не виправдати (або виправдати меншою, ніж очікувалося, мірою). Адже окрім вищезгаданих обставин до нього, на думку колишнього Посла України в Польщі Андрія Дещиці, мають увійти і представники Селянської партії, які будуть захищати інтереси місцевих фермерів та перевізників.

Отже, найдоцільнішим виглядає розгляд нинішньої ситуації в якості “репетиції” тих численних раундів переговорів, які Україна повинна буде проводити з іншими членами ЄС, інтегруючись до нього. І, як не парадоксально, варто скористатися польським досвідом отримання значних преференцій для найуразливіших галузей національної економіки.

Ну а українському суспільству варто пам'ятати про ту допомогу, яку воно протягом останніх двох повномасштабно-воєнних років отримало від польського. І не піддаватись на регулярні спроби антипольських провокацій. 

Руслан ВЕСЕЛ