Барак Барфі: Фантазї про російський переворот

 “Заради Бога, — заявив минулого місяця президент США Джо Байден, — ця людина не може залишатися при владі”, маючи на увазі президента росії володимира путіна, чия агресивна війна в Україні вразила світову, особливо європейську, економіку. У той час як Білий дім одразу ж пояснив, що Байден висловлює моральне обурення, а не закликає до зміни режиму, можливість кремлівського державного перевороту привернула велику увагу, особливо з огляду на те, що збройні сили країни зазнали величезних втрат особового складу та техніки.

За кілька тижнів до заяви Байдена сенатор США Ліндсі Грем закликала російського Брута “усунути” путінського Юлія Цезаря, і деякі спостерігачі вважають, що це можуть зробити російські військові або служби безпеки. Політики та урядовці, серед яких, як повідомляється, зростає невдоволення, можуть підтримати такий крок, як і ширше відступництво союзних путіну еліт.

Але це, мабуть, побажання. Військові перевороти багато в чому залежать від двох факторів: схильності офіцерів до повалення уряду та превентивних заходів, що вживаються режимом. У старанно побудованій путіним Фортеці росія перших мало, а других багато.

За межами Африки та Південно-Східної Азії успішні військові перевороти відбуваються дедалі рідше. Наприклад, із 55 спроб державного перевороту, що мали місце в арабському світі в період з 1949 по 1980 рік, лише половина увінчалася успіхом. З того часу увінчалися успіхом лише вісім спроб.

Це не показує ні прогресу в демократизації, ні зростаючої поваги до цивільного правління. Швидше, це результат заходів лідерів із “захисту від переворотів” своїх режимів, скажімо, шляхом одержимого спостереження за військами та розширення можливостей конкуруючих силових структур. У Єгипті у будь-якій військовій частині чисельністю понад 30 осіб є служба безпеки, і телефони солдатів та їхніх сімей можуть прослуховуватися.

Щобільше, щоб запобігти появі угруповань, режими регулярно розпалюють напруженість серед старших офіцерів і запобігають спілкуванню між корпусами. Під час американського вторгнення у 2003 році іракським польовим підрозділам не дозволили безпосередньо обмінюватися інформацією один з одним; натомість звіти передавалися до штабу, та перенаправлялися на фронт.

Путін вже давно застосовує таку тактику в росії. У деяких випадках це означало просте дотримання радянської практики, наприклад, запровадження ідеологічних кадрів, відомих як комісари, у військові частини для ретельного вивчення військ та виявлення потенційних “зрадників”. Сьогодні цю роль виконує Федеральна служба безпеки росії — наступниця КДБ, продуктом якого є сам путін. Преторіанська гвардія, вірна путіну, а не державі, захищає Кремль, тоді як елітні підрозділи, дислоковані поза москвою, доповнюються безліччю підрозділів безпеки.

путін також наділяє розвідувальні служби повноваженнями, що перетинаються, щоб вони могли контролювати один одного. У 2016 році він призначив лояліста до новоствореної Національної гвардії для придушення внутрішнього інакомислення. Водночас як американський президент отримує ранкову розвідувальну оцінку подій у світі, путін отримує щоденний аналіз махінацій еліт. Такі кроки різко обмежують можливість офіцерів обговорювати можливість перевороту, не говорячи вже про його стадії.

Всупереч цим зусиллям, певні умови, такі як внутрішні розбрати, економічна криза та тиск з-за кордону, можуть посилити мотивацію офіцерів кинути виклик режиму. Але навіть у цьому випадку спроба державного перевороту не гарантована. У той час як соціально-політичні заворушення спровокували військові перевороти в Нігерії та Туреччині, військові Колумбії утрималися у порівнянних умовах.

Аналогічним чином, у той час, як економічний спад, що затягнувся, підштовхнув до дій збройні сили Гани, такі обставини змусили збройні сили Берега Слонової Кістки виявити стриманість. Але саме іноземний тиск, такий як призупинення допомоги або запровадження санкцій, схоже, навряд чи спровокує переворот: вони зазнали невдачі в цілій низці країн, від Іраку до Перу.

Військові можуть з більшою ймовірністю реагувати на рішення, що стосуються їх корпоративних інтересів. Наприклад, скорочення бюджету або обмеження автономії збройних сил можуть спричинити реакцію, хоча російські офіцери залишалися в казармах у 1990-х роках, коли Кремль урізав військовий бюджет та чисельність. Катастрофічні авантюри за кордоном також можуть підштовхнути військових до дій.

Фракційність в офіцерському корпусі — ще один потенційний тригер. У Туреччині напруженість між генералами та молодшими офіцерами змусила перших захопити владу. Те саме може статися і в росії, якщо молоді польові офіцери, незадоволені жахливими діями збройних сил в Україні, будуть проти вищого начальства.

Навіть без такого повстання падіння воєнного духу може спонукати чиновників діяти. За оцінками НАТО за перший місяць бойових дій в Україні загинуло від 7 до 15 тис. російських солдатів. За словами президента України Володимира Зеленського, загинуло до 20 тис. російських військовослужбовців, зокрема вісім генералів. Для порівняння, росія втратила в Афганістані близько 15 тис. військовослужбовців за десять років, а Сполучені Штати втратили менше дюжини генералів за вісім років своєї офіційної військової присутності у В’єтнамі.

Така велика кількість загиблих, ймовірно, викликає страх і сумніви серед російських військовослужбовців в Україні, оскільки повідомлення про капітуляцію, дезертирство і саботаж свідчать про виключно низький моральний дух. Бажання покласти край бійні та відновити бойовий дух може спонукати військових замислитися над тим, щоб кинути виклик путінському режиму.

Але ці потенційні мотиви перевороту залишаються спекулятивними. З 1905 року російські збройні сили загалом залишалися аполітичними. Коли глава розвідки Лаврентій Берія був зміщений у 1953 році, а радянського лідера Микиту Хрущова було повалено у 1964 році, військові просто реалізовували плани політичних лідерів під час внутрішньоелітних чвар.

Так само, коли прихильники жорсткої лінії Комуністичної партії без успіху намагалися повалити Михайла Горбачова у 1991 році, практично всі старші офіцери залишилися осторонь. Російські військові лідери, схоже, віддані ідеї громадянської переваги, а не вірять, що вони мають діяти як захисники держави, як це роблять їхні колеги в таких країнах, як Єгипет і Пакистан. Це перетворило російські військові на пасивного політичного гравця.

Відхід росії з півночі України, ймовірно, посилить розчарування еліти та знизить бойовий дух громадянського населення. Але військовий переворот у росії залишається настільки ж неправдоподібним, як і ідея, що проштовхується путінською пропагандистською машиною, про те, що українці вітатимуть російських окупантів як визволителів.

Барак БАРФІ