Азовське море гине. Його добивають браконьєри, металурги та чиновники

Якщо й трапиться там випадковий продавець, ціну неодмінно загне безбожну: по 15 гривень за кілограм дрібного — кістки та голова — бичка, до трьох червінців за кіло піленгаса. Що ж до славетного азовського судака, то вартість йому нині взагалі не складена — через відсутність у продажу.

Залишається хіба що ностальгічно згадувати часи, коли чергова путина викидала на прилавки азовський вилов в такій раблезіанській кількості та по такій смішній ціні, що місцеві пенсіонери, зі своїми “кравчучками”, вишукувалися в безкінечні черги навпроти запашистих рибних прилавків. Та навіть ця невибаглива категорія населення “всеукраїнської кочегарки” наїстися делікатесу наперед, звісно, неспроможна…

Заспокоювати донеччан щодо сьогоднішньої рибної ситуації взявся заступник керівника Маріупольської рибінспекції Олександр Цивіль. Мовляв, у всьому винний аномально спекотний травень, що прогрів воду Азовського моря аж до 20 градусів. “За такої температури риба стає активною, її важче піймати. Тож ми спостерігаємо зниження показників вилову”, — твердить цей чиновник. Проте в середовищі екологів та професійних рибалок має ходіння інша версія халепи: великої риби нема й не буде, бо її кількість знизилася в акваторії Азов’я до критичного рівня.

Висновок практиків підтверджує ще одна офіційна “завідувачка” золотою азовською рибкою, провідний іхтіолог Маріупольського територіального відділку “Азовдержрибохорони” Світлана Чекменьова. Вона визнає, що цього року ситуація з такими цінними промисловими рибними породами як калкан та піленгас помітно погіршилася, а “поголів’я” судаку, тарані, чехоні, леща традиційно залишається на критично маломі рівні. Як результат — завдання 2012 року азовські рибалки “закриватимуть” за рахунок малоцінною дрібноти: бичка планується виловити 6 тис. тонн, тобто удвічі більше, ніж минулоріч, збільшено з 60 до 100 тис тонн квоти на вилов хамси, а також тюльки — з 60 до 70 тис. тонн.

Як тут не пригадати, що сторіччя тому азовської рибки виловлювали стільки, що в прибережних селищах її сушили, аби взимку використовувати в якості палива для печей. А за радянської доби копійчаною тюлькою відгодовували свиней на колгоспних фермах.

Мабуть, ставлення до унікальної азовської фауни як до дармових “дарів моря”, яким кінця-краю нема, й послужило головною причиною поступового оскудіння водних глибин: спочатку щезли “царські” білуги та осетри, потому переселилися до “Червоної книги” та рибальських байок рибці, яких за звичаєм потрібно було різати у глибокий місці, бо в процесі приготування натікало “на два пальця” жиру. Лише у спогадах гурманів залишилася справжня азовська тараня, що мусила наскрізь просвічувати проти сонця, ніби на рентгені. Та що там шляхетні породи — зник дрібненький, проте надзвичайно смачний азовський оселедець-шемая, якого колись прямо на березі солили у величезних діжках та мерщій відправляли до великих міст — кілька днів в дорозі було достатньо, аби вийшло добірне частування.

Вже напередодні горбачовської “перебудови”, зрозумівши, що промисловий потенціал Азовського моря катастрофічно підірвано, сюди завезли далекосхідну кефаль-піленгаса. Новосел прижився, з часом піленгаса навіть почали визнавати як “номера один” Азов’я. Попри той факт, що живиться ця риба донними відкладеннями, отже накопичує у своїх тканинах екологічну “багнюку”, якої у маленькому внутрішньому морі до біса. Але останніми роками навіть невибагливий переселенець-піленгас не взмозі “витягувати” офіційні плани рибальських господарств.

Хоч — про це здогадуються або точно знають майже всі — існує ще один, так би мовити, прихований доданок до щорічного вражаю “водної ниви”.

Ніч, “калашников”, моторка

Віковічним ворогом азовської рибки є місцевий браконьєр. Згідно з підрахунками рибінспекції й громадських організацій Донбасу, майже дві третини улову, що кожної путини реалізується на базарах регіону, є незаконним товаром. Ви запитаєте, куди ж у такому випадку дивляться правоохоронці, ринковий та територіальний “контроль”? Так все туди ж, гірко іронізують знавці ситуації, у кишеню браконьєрові. Останній, якщо не бажає, щоб його кримінальний бізнес погорів, зобов'язаний справно ділитися прибутком із представниками незчисленних корупційних “дахів”.

Рядові ж працівники рибінспекції, відправляючись в море ловити піратів азовських рибних полів, без перебільшення, ризикують життям. Бо давно минули часи, коли, напоровшись на нічну засідку рибінспекторів, браконьєр без коливань відрізав від човна повідець мережі-волокуші й викидав за борт десятки кілограмів незаконного вилову, позбуваючись в такий спосіб речових доказів злочину. Сьогодні ж, зважаючи на зростання вартості снастей і улову, самозвані хазяї азовських багатств всі частіше воліють дати силову відсіч перевіряючим. Рибінспектори “не на диктофон” оповідають журналістам про автоматні черги, якими їх інколи недвозначно попереджають про небажаність їхньої присутності в місцях, де розміщено ставники-неводи.

Як результат, у масштабні рейди на захист азовської риби працівники спеціалізованої інспекції часто-густо виходять під прикриттям швидкісних бронекатерів українських прикордонників, що базуються в Азовському морі. Беззаперечній перевазі людей у зелених кашкетах браконьєри протистояти нездатні. Та, сплативши через суд невідворотній штраф та полагодивши нові снасті, невдовзі знову виходять на нічну “роботу”.

Справедливості заради варто зауважити, що браконьєрська доля таки ризикована і сильно залежна від рибальського фарту. Якщо шторм або рибінспекція заважають протягом двох-трьох ночей “потрусити” поставлені напередодні сітки, спіймана риба загине та зіпсується, втративши товарні якості. Ще гірший варіант, коли придонні ставники замуляться настільки, що їх несилу підняти у човен. А бува й так, що зазвичай спокійне, “курортне” Азовське море вирішить продемонструвати злий гумор, налетівши несподіваним шквалом. Практично кожної путини на цвинтарях місцевих рибальських селищ додаються свіжі могили тих, хто не повернувся з нічних браконьєрських рейдів.

Риба шукає, де чистіше?

Та от парадокс: кілька років тому Азовське море зненацька продемонструвало “бум народжуваності” коштовного та смачнющого судака. Апетитні пудові рибини прикрашали тоді всі продуктові прилавки, а ціни зовсім “не кусалися”. Пояснення феномену було просте: металургійні підприємства Донбасу переживали падіння виробництва й, відповідно, по мінімуму скидали виробничі стоки в мілководне Азов’є. Морське ж населення, відреагувавши на “просвіт”, не забарилося використати свій, можливо, останній шанс на виживання.

По якійсь старій безсенсовній традиції портовий Маріуполь, центральне місто азовського узбережжя, прийнято вважати курортом. Між тим “морські ворота Донбасу”, на додаток, “прикрашені” відразу двома металургійними гігантами. Й обидва підприємства, комбінат ім. Ілліча та “Азовсталь”, як твердять маріупольські “зелені”, цілком свідомо гублять море, поруч із яким розташовані. Із такою думкою важко не погодитися, зваживши, наприклад, на свіже повідомлення Донецького облстату. Поточного 2012 року викиди шкідливих речовин в Маріуполі зросли майже на чверть, попри падіння виробництва в металургійній галузі на 7%.

Індустріальні монстри, належні Рінату Ахметову, ігнорують штрафи екоінспекції, пікети протестуючих городян. Навіть масові замори, коли азовські пляжі на кілометри всіюються “снулими” бичками, не справляють враження. А риба — вона ж не дурна. “Достатньо відійти від Маріуполя кілометрів на тридцять у бік Росії, як вода в морі стає іншою, набагато чистішою, — розмірковує над проблемою Вадим Литвиненко, відомий у регіоні експерт Азов’я. — Саме там риб’ячі косяки й таборяться тепер”. Виходить, азовські “золоті рибки”, народившись на світ, а потому нагулявши вагу поруч із українськими берегами, з часом назавжди “емігрують” до сусідньої держави.

Принагідно: уже багато років відповідальні чиновники України та Росії ведуть переговори щодо розподілу акваторії прикордонного Азовського моря. Наші сусіди обрали тактику виснажливої тяганини, потроху відвойовуючи собі поступки в контролі над судноплавними фарватерамита ділянками, перспективними по газу, нафті. Азовські рибалки попереджають: якщо не внести в протокол міждержавних перемовин ще й “риб’яче” питання, залишимося біля казкового колись моря — взагалі ні з чим. Та “донецькі хлопці”, що нині отаборилися на столичних Печерських пагорбах, до земляків не прислухаються, дбаючи виключно про особисті, бізнесові чи політичні, інтереси.

Кав’яр invitro

Це незвичайне свято зібрало у гирла невеличкої річки Грузький Єланчик практичне все населення райцентру Новоазовськ: місцеве приватне підприємство вирішило відзначитися на оригінальний спосіб, випустивши в море 70 тисяч мальків осетра. Мініатюрних риб’ячих аристократів, що повиводилися у спеціальних металевих чанах з проточною водою, спочатку виплескували у рідну стихію цеберками, а втомившись, задіяли автомобільну цистерну. Як повідомив з нагоди події керівник фірми-благодійника Микола Гнатушенко, для здійснення задуму довелося закупити чотири кілограми “живої” чорної ікри, що обійшлося в кругленьку суму. Та ще й, після закінчення благодійної акції, — винайняти на кілька днів катер для охорони осетрової малечі, допоки вона, призвичаївшись до свободи, не мігрує подалі від берега.

І все б воно добре, та, як дізналися місцеві рибалки, фірма планує на морському березі вирощувати традиційні місцеві породи червоної риби у штучних умовах. Мовляв, “на вільних хлібах” той же осетер дорослішає десяток років, і з тисячі мальків виживають хіба одиниці. А із застосуванням сучасних технологій “царські” риби народжуватимуться, набиратимуть ваги, продукуватимуть знаменитий азовський кав’яр та, зрештою, перетворюватимуться на делікатесний балик, — ніби бройлерні курчата, в межах одного фабричного цеху, так і не відчувши смаку справжньої морської хвилі, настояної на південному сонці.

Мабуть, така риба “із пробірки” неминуче домінуватиме на наших святкових столах у відносно недалекому майбутньому. Та доунікального Азовського моря це вже не матиме жодного стосунку.

Сергій КОРОБЧУК