2024-й: час прибирати сміття

Ба більше, цілком відповідно до теорії розбитих вікон до одного “вікна” додалося ще кілька. Війну в Україні вже ніби буденно згадують через кому з війною на Близькому Сході, а тепер і з конфліктом у Латинській Америці. Все відбулося точно як у другому законі термодинаміки, який найбільше не люблять усі недбалі студенти: ентропія (ступінь хаосу й невизначеності) у будь-якій замкненій системі неминуче зростає. Саме це й сталося в геополітиці. Систему можна було б “відкрити”, якби демократична коаліція діяла швидко й рішуче, ми одержали всю необхідну зброю, а режиму санкцій дотримувалися всі без винятку. Проте, як відомо, сон розуму породжує чудовиськ. Можна з упевненістю сказати, що 2024 рік відкриває еру хаосу.

Є поняття не лише фізичної, а й соціальної ентропії. Згідно з цією концепцією, будь-яке суспільство без керівництва авторитетних осіб та (або) інститутів починає руйнуватися, безлад у ньому зростає. Аби цей процес розпочався, громадяни суспільства мають раптом почати порушувати навіть дуже прості правила, наприклад, розкидати сміття. Згодом це призведе до значно серйозніших наслідків, ніж забруднення довкілля. У сфері геополітики така історія трапляється, коли один із членів міжнародної спільноти починає вчиняти дії, що руйнують установлений порядок. Вони множитимуться, якщо його рішуче не зупинять (не почнуть прибирати розкидане сміття). Путіна не зупинили після Чечні та Грузії — він розпочав війну проти України. Потім сколотив компанію міжнародних злочинців і вони вже разом узялися мультиплікувати хаос. Ті, хто міг би всьому цьому завадити, фізики не вчили й засумнівалися у власних силах. А тут іще зміни політичного клімату наспіли. Слід очікувати, що підвищення температури на планеті — реальної чи геополітичної — рано чи пізно призведе до кипіння. Перші ознаки вже чітко видно.

Будь-який викладач теорії міжнародних відносин скаже вам, що держави у зовнішній політиці керуються своїми національними інтересами. Питання в тому, хто формує ці національні інтереси, звідки вони беруться і як трансформуються. Можна інтуїтивно припустити, що національні інтереси є продуктом діяльності еліт, які, залежно від внутрішнього устрою спільноти, є демократичними, авторитарними або, умовно кажучи, монархічними. У демократичних системах хоча б створюють вигляд, що враховують інтереси народу, в автократичних народу пояснюють, у чому його інтереси, й не дають вибору, в монархічних джерелом усього є воля умовного “монарха” — намісника вищих сил, яку не можна оспорювати через її “божественне” походження. Автократи часто мімікрують під монархістів, хоча відрізнити їх нескладно, наприклад, за фразами на кшталт “мочити в сортирі”, яких не вживають ні в Букінгемському палаці, ні в Ісламському університеті Медини. Вони підмінюють національні інтереси особистими й навіть не вдають, що представляють сподівання суспільства. Всередині їхніх спільнот панує жорсткий порядок, хаос вони сіють зовні — в цьому вся суть.

Інтереси авторитарних керівних еліт, які ті видають за національні, не є постійними, вони теж проходять етапи розвитку. Досвід останніх тридцяти років свідчить про те, що спочатку в пріоритеті збагачення, потім утримання й трансформація влади, щоб зберегти награбоване. Потім настає найнебезпечніший етап, і це те саме бажання злитися з божественним — власні омани, фобії, бажання увічнити себе в історії. Гроші вже не потрібні, влада абсолютна, залишається мрія дитинства — замочити всіх кривдників у сортирі. Саме на цьому етапі розвитку російська “еліта” нині й перебуває. Інші автократи, дрібніші, намагаються копіювати, але поєднання патологічної жадібності з мріями про прирощення територій наразі спрацьовує погано. Наразі.

Хаос — одна з форм організації порядку, і він теж має свої закони. Якщо ми хочемо зрозуміти, що відбувається й що з усім цим робити, треба розкласти кожен з елементів ери хаосу, що формується, на складники та спробувати зрозуміти, як вони взаємодіють. Що рухає елітами на кожному історичному етапі? Путіну гроші не потрібні, на народ наплювати, на міжнародну спільноту — теж. Він бачить себе месією, великим збирачем земель, який має перевершити самого Сталіна, а можливо, й Петра Першого. У деяких наших сусідів, найімовірніше, стадія первинного накопичення капіталу, й тому там даремно апелювати до совісті й розуму. В інших членів картелю хаосу національні інтереси визначаються месіанським релігійним або комуністичним маренням, за яким стоїть прагнення безмежної влади. Найскладнішим варіантом є, звісно ж, Китай. Система національних інтересів Піднебесної однолика, але багатогранна, і включає складний коктейль із економічних, політичних та ідеологічних інтересів. Лідери-комуністи консультуються з настоятелями монастирів Тибету, багато говорять про добросусідство й спільноту єдиної долі, витісняючи філіппінських рибалок із територіальних вод якогось атола в Південно-Китайському морі, який КНР оголосило своїм, закликають Токіо активізувати співробітництво, висуваючи територіальні претензії на острови Сенкаку. Коли розмови про необхідність боротися зі змінами клімату супроводжуються рекордними закупівлями нафти й вугілля, коли заклики враховувати інтереси “глобального Півдня” лунають на тлі рекордного збільшення глобального боргового навантаження, а система міжнародних інституцій із кожним новим конфліктом підтверджує своє фактичне банкрутство, важко очікувати, що постане новий порядок, який ґрунтується на правилах. Це і є хаос.

Коли національні інтереси так чи інак пред’явлено, постає питання, як їх досягти. Є шляхи мирні й не дуже, а є шлях Мадуро: ви просто проводите національний референдум і оголошуєте територію сусідньої країни своєю. Як казав герой одного старого фільму, “простотою це нагадує античність”. Так от, в Азії, приміром, украй складно знайти дві країни, які б не мали територіальних претензій одна до одної, не кажучи вже про цілу низку війн, що не закінчилися за десятки років після припинення вогню. Приблизно така сама ситуація в Африці й Латинській Америці. Можна лише уявити, що почнеться, якщо й інші держави підуть шляхом Мадуро. У стані хаосу всі відразу згадають, що ще практично нікому не вдалося вирішити територіальні суперечки переговорами, зате Нагірний Карабах повернувся до Азербайджану; Україна віддала ядерну зброю й стала жертвою відкритої агресії; зате Індія, Пакистан і Північна Корея стали ядерними й це не погіршило їхньої безпеки; міжнародний злочинець, на арешт якого видано ордер Міжнародного кримінального суду, подорожує світом, і в деяких цілком заможних державах перед ним простеляють червоні доріжки. Хаос — це коли провідні держави ЄС і далі закуповують російські енергоносії (від початку війни купили на суму більш як 181 млрд євро), у сотні разів збільшують експорт чутливих товарів до Киргизстану, ніби не розуміючи, куди ці товари потраплять, і вдають, що не помічають плаката “Кордони Росії ніде не закінчуються” поблизу прикордонного переходу в Нарві. 

17 березня за поребриком відбудуться так звані президентські вибори. Окупанти мають намір провести їх і на території регіонів України, які тимчасово перебувають під їхнім контролем. Однозначно результати таких виборів не може визнати ніхто, крім держав осі зла, але неважко уявити, які дискусії очікують тих, хто вагається, у значної кількості яких — власні вибори (2024 року їх — понад 50 в усьому світі), зокрема вибори до Європейського парламенту та в США. Можливо, Путін буде не проти обміняти визнання легітимності своїх виборів на невтручання в чужі або на припинення вогню, можливо, затіє нову авантюру, як завжди підвищуючи ставки, щоб змусити спільноту демократій вести з ним діалог на умовах Росії.

Звісно, буде нелегко, але сміття, яке розкидає Росія, однаково доведеться прибирати. Торік у Японії відбувся перший чемпіонат світу з прибирання сміття, що мав назву SpoGomi World Cup 2023 (SpoGomi — комбінація слів Sport і Gomi, японською gomi — сміття). Для участі в змаганнях у Токіо прибули команди з 21 країни. Перемогли британці, що є добрим знаком, японці були другими. Незвичайний турнір організувала одна з місцевих некомерційних організацій, а взагалі (що цікаво) такі змагання проводять у Японії з 2008 року.

Можливо, 2024 року все-таки найдеться той, хто зможе організувати прибирання геополітичного сміття. Ну, а за перемогу ми поборемося разом із британцями та іншими націями, які люблять чистоту й порядок.

Сергій КОРСУНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії